— Ні. Чекав на тебе. Ми можемо попоїсти разом тут.
— Не вигадуй. Це впаде в око. У Парижі ніхто не обідає в номері. Хіба що хтось хворий. Іди попоїж. А я побуду тут. У цей час ніхто не подзвонить. Всі обідають. Священний звичай. А часом би він усе-таки подзвонив, я назвуся твоїм служником, візьму в нього номер телефону і скажу, що ти повернешся за півгодини.
Равік завагався.
— Ну, добре, — нарешті погодився він. — Я повернуся за двадцять хвилин.
— Не поспішай. Ти й так довго чекав. Тепер тобі не можна нервуватися. Ти підеш до «Фуке»?
— Так.
— Замов собі «вувре» врожаю тридцять сьомого року. Я саме звідти. Чудове вино.
— Добре.
Равік спустився ліфтом донизу, швидко перетнув вулицю і пройшов терасу ресторану. Тоді покрутився по залі. Гааке ніде не було. Равік сів за вільний столик з боку авеню Георга П’ятого й замовив яловичу печеню, салат, козячий сир і карафку «вувре».
Обідаючи, він стежив за собою. Присилував себе розкуштувати вино. Воно було не міцне й ледь іскристе. Він їв поволі, озирався навколо, зводив очі на небо, що блакитним шовковим прапором повисло над Тріумфальною аркою. Тоді замовив ще одну карафку вина й відчув його терпкуватий смак. Поволі викурив сигарету. Він не хотів поспішати, тому ще трохи посидів, роздивляючись на перехожих. Потім устав, перетнув вулицю й пішов назад до готелю «Принц Уельський». За цей час він про все забув.
— Ну, яке «вувре»? — спитав Морозов.
— Добре.
Морозов витяг кишенькові шахи.
— Зіграємо партію?
— Давай.
Вони розставили фігури, повтикавши їх у дірочки на шахівниці. Морозов сів у крісло, а Равік на канапу.
— Мабуть, без паспорта я тут не проживу більше як три дні,— сказав він.
— Тебе вже питали про нього?
— Ще ні. Часом вони вимагають паспорт з візою, коли ти вселяєшся. Тому я й перебрався сюди вночі. Черговий не дуже розпитував мене. Я сказав йому, що наймаю номер на п’ять днів.
— У дорогих готелях на це не звертають особливої уваги.
— Та коли вони все-таки попросять, щоб я показав паспорт, буде важко залишитися.
— Поки що ніхто тебе не чіпає. Я дізнавався в «Георгові П’ятому» і в «Ріці», там теж не вимагають паспорта. Ти записався американцем?
— Ні. Голландцем із Утрехта. Трохи не пасувало німецьке прізвище. Тому про всяк випадок я його ледь змінив — ван Горн, а не фон Горн. Гааке не почує різниці, коли спитає про мене.
— Добре. Думаю, що все буде гаразд. Ти ж найняв не якийсь там дешевий номер, тому тобою ніхто не зацікавиться.
— Я теж так думаю.
— Шкода, що ти назвав себе Горном. Я міг би тобі дістати бездоганне посвідчення особи, дійсне ще цілий рік. Одного мого приятеля, що помер сім місяців тому. Коли поліція оглядала тіло, ми сказали, що то був безпаспортний німецький утікач. І так урятували посвідчення. Хіба не однаково, що його десь поховали як Йозефа Вайса. А тут з його паперами жило вже двоє емігрантів. Звати його було Іван Клюге. Як бачиш, не російське прізвище. Зблякла фотографія в профіль, без печатки, її легко замінити.
— Краще хай буде так, як є,— сказав Равік. — Коли я звідси виберуся, прізвище Горн мені вже не буде потрібне й папери також.
— З посвідченням я б не боявся поліції. Зрештою, вона й не прийде. Поліція не цікавиться готелями, де за номер платять більше як сто франків на добу. Я знаю одного втікача, що вже п’ять років живе в «Ріці» без паперів. І тільки нічний портьє знає про це. А ти подумав, що зробиш, якщо ті типи все-таки з’являться?
— Звичайно. Скажу, що віддав паспорт в аргентінське посольство, щоб отримати візу. Пообіцяю другого дня принести. Залишу свою валізку і вшиюся. Думаю, що встигну. Запит надійде спершу від дирекції, а не від поліції. Я на це розраховую. Тільки що тоді вже не зможу сюди вернутися.
— Все буде гаразд.
Вони грали в шахи до пів на дев’яту.
— Тепер іди повечеряй, — сказав Морозов. — А я ще трохи посиджу тут, тоді подамся в «Шехерезаду».
— Я пізніше повечеряю тут.
— Дурниці. Іди й добре попоїж. Коли той жевжик усе-таки озветься, тобі, мабуть, спершу доведеться з ним випити. А пити краще на ситий шлунок. Ти вже знаєш, куди підеш із ним?
— Знаю.
— Тобто, коли він захоче розважитись або випити?
— Так. Я знаю чимало місць, де ніхто ніким не цікавиться.
— То йди вечеряти. Нічого не пий. І замов щось поживне й масне.
— Добре.
Равік знов пішов до «Фуке». Все йому здавалося нереальним, наче він читав якусь книжку, чи дивився мелодраматичний фільм, чи спав і бачив сон. Він знов обійшов ресторан з усіх боків. Тераси були повні-повнісінькі. Він перевірив кожен столик. Гааке ніде не було.