Світло фар, немов німа примара, летіло поперед машини, вихоплюючи з пітьми химерні обриси дерев. Крізь відчинене вікно напливав запах акації. Тихий, безперервний шурхіт шин по асфальті, якому, здавалося, не буде кінця. Низьку нечутне, рівне гудіння мотора у вологому нічному повітрі. Блиснув невеликий ставок, майнули обриси верб, ясніші за стіну темних буків позад них. Голі галявини, притрушені перламутровою росою. Мадрідське шосе, дорога на Порт Сен-Джеймс, дорога на Неї. Якийсь заснулий будинок. Запах води. Сена.
Равік їхав бульваром Сени, На освітленій місяцем во^і пливли на чималій відстані одна від одної Дві темні баржі. На тій, що була далі, гавкав собака. По воді котилися голоси. На носі ближчої баржі світилося світло. Равік не зупинявся. Він їхав уздовж Сени, не міняючи швидкості, щоб не збудити Гааке. Добре було б стати і впоратися з Гааке тут, але він не зважувався. Баржі пливли надто близько від берега. Равік звернув на вулицю де ла Фем і поїхав геть від річки, назад до алеї де Лоншан. Він перетнув алею Королеви Маргарити, тоді звернув на вужчу вуличку.
Глянувши на Гааке, він побачив, що той сидить з розплющеними очима й дивиться на нього. В тьмяному світлі лампочок контрольних приладів очі його блищали, мов сині скляні кульки, і це подіяло на Равіка, як електричний удар.
— Прокинулися? — спитав він.
Гааке не відповів, лише й далі дивився на Равіка. Він сидів нерухомо, навіть очі в нього ніби застигли.
— Де ми? — нарешті спитав Гааке.
— У Булонському лісі. Недалеко від ресторану «Каскад».
— Скільки ми вже їдемо?
— Десять хвилин.
— Ні, довше.
— Навряд.
— Засинаючи, я глянув на циферблат. Ми їдемо вже більше як півгодини.
— Справді? — мовив Равік. — А я думав, що менше. Ми скоро будемо на місці.
Гааке не зводив із нього очей.
— Де?
— В «Maison de rendez-vous».
Гааке ворухнувся.
— Їдьте назад, — сказав він.
— Зараз?
— Так.
Хміль вивітрився з Гааке. Він був тверезий і насторожений. Обличчя його змінилося, з нього зник веселий, добродушний вираз. Аж тепер Равік побачив того Гааке, якого він знав, який навіки закарбувався йому в пам’яті в гестапівській катівні. Досі його весь час бентежило почуття, що він хоче вбити невідому людину, до якої, власне, йому нема ніякого діла. У машині в нього сидів добродушний чоловік, що любив випити й розважитись, і, дивлячись на його обличчя, він надаремне дошукувався, чому ж його треба вбити, наче причина була не в цій людині, а в його власній уяві, і її доводилося все наново й наново обгрунтовувати. І ось раптом це почуття зникло. Перед ним були ті самі очі, що дивилися на нього, коли він, скорчений з болю, вкотре вже опритомнював у катівні. Ті самі холодні очі й той самий холодний, тихий, наполегливий голос.
Щось зненацька перевернулося в ньому, ніби електричний струм змінив свій напрямок. Напруга лишилася та сама, але все те, що спалахувало й пригасало, поривалось і знов зупинялося, кидалось у всі боки, тепер злилося в рівний потік, який мав тільки одну мету, і поза нею нічого більше не існувало. Загата з останніх років розсипалась на попіл, перед очима в нього знов з’явилася кімната з сірими стінами, сліпучими лампами без абажурів, з запахом крові, шкіри, поту, мук і страху…
— Чому? — спитав Равік.
— Мені треба вернутися. На мене чекають у готелі.
— Але ж ви сказали, що ваші речі вже на вокзалі.
— Так, речі на вокзалі. Та в мене є ще одна справа. Я зовсім забув про неї. Їдьте назад.
— Добре.
Минулого тижня Равік десятки разів об’їздив Булонський ліс удень і вночі й тепер знав, де саме перебуває. Аби ще протягти кілька хвилин. Він завернув у вузеньку алею ліворуч.
— Ми їдемо назад?
— Так.
Важкий запах вологої землі під віттям дерев, крізь яке навіть удень не проглядає сонце. Дедалі густіша темрява. Яскравіше світло фар. Равік побачив у дзеркальце, як ліва рука Гааке поволі сповзла з поруччя і обережно потяглася до кишені. Кермо з правого боку, подумав він. Хвалити бога, що в цьому «тальбо» кермо з правого боку! Равік здолав поворот, тримаючи кермо лівою рукою і вдаючи, ніби його гойднуло вбік, тоді дав повний газ і помчав по рівній алеї. Через кілька секунд він з усієї сили загальмував.
Гальма заскреготали, «тальбо» з розгону підскочив задом і став. Равік упирався однією ногою в педаль, а другою в передок і втримав рівновагу. Гааке, не маючи такої опори й не сподіваючись поштовху, подався головою вперед. Він не встиг витягти руку з кишені, тому вдарився лобом об край панелі з приладами. Тієї миті Равік вихопив з правої кишені важкого розсувного ключа і вдарив ним Гааке по потилиці, в те місце, де кінчався череп.