Равік почекав ще кілька секунд. Потім зачинив багажник і завів мотор. У Булонському лісі він уже нічого не зробить. Було вже надто ясно. Треба їхати в Сен-Жермен. Ті ліси він знав.
XXX
За годину Равік зупинився перед невеличким бістро. Він був дуже голодний, у голові темніло. Він поставив машину перед терасою, де було два столики й кілька стільців. Замовивши каву з булочками, він пішов помитися. В туалеті смерділо. Равік попросив склянку і сполоскав рота, потім вимив руки й повернувся назад.
Сніданок уже чекав на нього. Кава пахла, як і має пахнути кава, над дахами шугали ластівки, сонце розвішувало на стінах будинків перші золоті гобелени, люди йшли на роботу, за перкалевою завіскою в бістро служниця, закатавши поли, мила підлогу, викладену кам'яними плитками. Равік давно вже не бачив такого мирного літнього ранку.
Він випив гарячої кави, але не зміг присилувати себе щось попоїсти. Не хотів брати їжу своїми руками. Що за безглуздя, подумав він, глянувши на них. Що за дурні химери, хай їм біс! Треба попоїсти. Він випив ще одну чашку кави. Тоді витяг сигарету і вклав її до рота тим кінцем, якого не торкався пальцями. Так далі не можна поводитись, подумав він. І все-таки не торкався до їжі. Треба спершу довести все до кінця, вирішив він, устав і розрахувався за сніданок.
Череда корів. Метелики. Сонце над полями. Сонце у вітровому склі. Сонце на даху машини. Сонце на блискучій накривці багажника, під якою лежав мертвий Гааке. Він так і не дізнався, хто його вбив і за віщо. Все повинне було статися інакше. Інакше…
— Ти мене впізнаєш, Гааке? Знаєш, хто я?
Він бачив перед собою червоне обличчя.
— Ні, не впізнаю. Хто ви такий? Хіба ми вже колись зустрічалися?
— Так, зустрічалися.
— Коли? І навіть були на «ти»? Може, в кадетському корпусі? Щось не пригадую.
— Ага, не пригадуєш, Гааке. Не в кадетському корпусі. Пізніше.
— Пізніше? Але ж ви весь час жили за кордоном. А я ніколи не виїздив з Німеччини. Тільки останні два роки буваю тут, у Парижі. Може, лш десь разом пиячили?
— Ні, не пиячили. І зустрічалися не тут. У Німеччині, Гааке!
Шлагбаум. Залізнична колія. Маленька грядка, на ній повно троянд, флоксів і соняшників. Зупинка. Якийсь чорний самітний поїзд тяжко сопе, долаючи нескінченний ранок. У вітровому склі машини віддзеркалюються очі. Вони почервоніли й печуть, бо в них набилося пороху, коли він відчиняв багажник.
— У Німеччині? О, розумію. На котромусь із партійних з'їздів. У Нюрнберзі. Начебто пригадую. Не в «Нюрнберзькому дворі»?
— Ні, Гааке, — спроквола проказав Равік у вітрове скло, відчуваючи, як у ньому підіймається важка хвиля спогадів. — Не в Нюрнберзі, а в Берліні.
— У Берліні? — Затінене обличчя, поцятковане відблисками світла, й на ньому вираз веселого нетерпіння. — Ану, шпарте свою історію! Не робіть із неї такої таємниці й не тримайте мене, мов на тортурах. Де саме?
Від землі здіймається хвиля й котиться вгору по руках.
— На тортурах, Гааке! Саме там! На тортурах!
Невпевнений, обережний смішок.
— Годі вам жартувати, голубе.
— На тортурах, Гааке! Тепер ти знаєш, хто я.
Знов смішок, іще невпевненіший, обережніший, але вже з відтінком погрози.
— Як я можу знати, хто ви? Я зустрічав тисячі людей. Хіба можна запам’ятати кожного окремо? Якщо ви натякаєте на таємну державну поліцію…
— Так, Гааке. Я маю на думці гестапо.
Він насторожується. Стискає плечима.
— Якщо вас там колись допитували…
— Так. Тепер згадав?
Він знов стискає плечима.
— Як я можу згадати? Ми допитували тисячі людей…
— Допитували! Мучили, били до безпам’яті, відбивали нирки, ламали кістки, кидали в льох, наче мішки, тоді знов витягали звідти, роз'юшували обличчя, розплющували мошонки — і це ви звете «допитували»! Нестямний, моторошний стогін тих, хто вже не мав сили кричати… «Допитували»! Глухе ридання у проміжках між непритомністю, удари ногою в живіт, гумові кийки, нагайки… І все це ви звете невинним словом «допитували»?
Равік вдивлявся в невидиме обличчя за вітровим склом, крізь яке нечутно пропливав краєвид: засіяний пшеницею лан, мак, шипшина… Він пильно дивився в те обличчя, і губи в нього ворушилися, він казав усе те, що хотів і повинен був колись сказати.
— Не воруши руками, а то я пристрілю тебе! Ти пам'ятаєш маленького Макса Розенберга, що змордований лежав біля мене в льоху й намагався розтрощити собі голову об бетонну стіну, щоб ви його більше не «допитували»? І за що ж його «допитували»? За те, що він був демократом! А Вільмана, який мочився кров'ю й повернувся до камери без жодного зуба і без одного ока після того, як ви дві години «допитували» його? І за що? Бо він був католик і не вірив, що ваш фюрер — новітній месія. А Різенфельда, голова й спина в якого обернулися на шматки потовченого м'яса і який благав нас перегризти йому жили, бо в нього не лишилося зубів після твого «допиту»? Ти його «допитував», бо він був проти війни і не вірив, що найвищий вияв культури — це бомби й вогнемети. «Допитували»? Так, ви «допитували» тисячі… Не воруши руками, свинюко! Тепер я нарешті спіймав тебе, ми поїдемо у відлюдне місце, там є будинок з товстими стінами, цілком порожній, і я буду тебе «допитувати»… Поволі, не кваплячись, цілими днями, так само, як ти «допитував» Розенберга, Вільмана, Різенфельда! А тоді, після всього…