Равік роздягнувся і ще раз помився. Він довго тримав руки в спирті, потім дав їм висохнути на повітрі. Шкіра на суглобах стяглася. Голова в нього була важка, і мозок немов перекочувався в ній. Він дістав шприц і прокип’ятив його в електричному кип’ятильнику, що стояв на підвіконні. Вода забулькала, і це нагадало йому струмок. Тільки струмок. Він зрізав головки у двох ампул і витяг із них шприцом прозору, як вода, рідину. Тоді зробив собі укол і ліг на ліжко. Полежавши трохи, він підвівся, приніс свій старий халат і вкрився ним. У нього було таке почуття, ніби він дванадцятирічний хлопчак, стомлений і самітний, по-особливому самітний, як буває тоді, коли ти ще тільки доростаєш.
Равік прокинувся смерком. Над дахами червоніла вечірня заграва. Знизу долинали голоси Візенгофа й Рут Гольдберг. Він не міг розчути, що вони говорили, та й не дуже дослухався. В нього був такий настрій, як буває в людини, що випадково заснула серед білого дня, вибилася зі свого звичного трибу й готова для того, щоб, не роздумуючи, накласти на себе руки. Якби зараз трапилась якась операція, подумав він. Якийсь важкий, майже безнадійний випадок. Він згадав, що цілий день нічого не їв, і раптом відчув скажений голод. Голова в нього перестала боліти. Він одягнувся й зійшов униз.
Морозов у самій сорочці сидів біля столу й розв’язував шахові задачі. Кімната була майже порожня. На стіні висіла ліврея. В кутку — ікона, а перед нею лампадка. В другому кутку стояв стіл із самоваром, а в третьому — сучасний холодильник, яким Морозов дуже пишався. В ньому він охолоджував горілку, пиво і тримав їжу. Перед ліжком був постелений турецький килимок.
Морозов мовчки підвівся, приніс дві чарки та пляшку з горілкою і налив чарки.
— Зубрівка, — сказав він.
Равік сів до столу.
— Я не хочу нічого пити, Борисе. Я тільки страшенно голодний.
— Добре. То ходімо вечеряти. А поки що… — Морозов дістав із холодильника чорний хліб, огірки, масло і маленьку баночку кав’яру. — Перекуси. Кав’яр мені подарував головний кухар «Шехерезади». З великої приязні.
— Не граймо комедії, Борисе, — сказав Равік. — Я зустрів його біля «Озіріса», вбив у Булонському лісі й поховав у Сен-Жермені.
— Тебе хтось бачив?
— Ні. Навіть біля «Озіріса» нікого не було.
— А десь-інде?
— У Булонському лісі якийсь чоловік ішов галявиною. Але вже було по всьому. Він лежав у машині. Той чоловік бачив тільки машину й мене. Я блював коло неї. Нічого особливого, я міг випити зайве, і мене занудило.
— Що ти зробив із його речами?
— Теж закопав. Монограми й етикетки повирізував і спалив разом із паперами. Залишив тільки гроші й квитанцію на речі в камері схову Північного вокзалу. Він уже здав кімнату в готелі й сьогодні вранці мав їхати.
— От чорт, справді пощастило. А слідів крові не лишилося?
— Ні, не лишилося. Крові майже не було. Я вже здав кімнату в «Принці Уельському». Мої речі знов тут. Люди, з якими Гааке мав справи в Парижі, мабуть, подумають, що він поїхав. Якщо забрати з камери схову валізи, то тут не залишиться жодного сліду.
— У Берліні виявлять, що його немає, і пошлють сюди запит.
— Якщо в камері схову не буде валіз, ніхто не знатиме, куди він подівся.
— Знатимуть. Адже він не використав свого місця в спальному вагоні. Ти спалив квиток?
— Так.
— То спали й квитанцію.
— Можна переслати її в багажне відділення на вокзал і попросити, щоб валізи вислали до запитання в Берлін або кудись-інде.
— Вийде те саме. Краще спали. Як будеш хитрувати, то тільки викличеш підозру. А так він просто зник. У Парижі таке буває. Коли почнуть шукати, то, може, їм пощастить дізнатися, де його востаннє бачили. В «Озірісі». Ти заходив туди?
— Так. На хвилинку. Я його бачив, а він мене ні. Потім я чекав на нього надворі. І там нас ніхто не бачив.
— Можуть спитати, хто в той час був у залі. Роланда, мабуть, згадає, що ти заходив.
— Я там часто буваю. Це ще нічого не означає.
— Краще, щоб тебе не допитували. Втікач, без паперів. Роланда знає, де ти мешкаєш?
— Ні. Але знає Веберову адресу. Він їхній офіційний лікар. Зрештою, Роланда скоро кидає там роботу.
— Однаково буде відомо, де вона. — Морозов налив собі чарку. — Я гадаю, що тобі краще на кілька тижнів зникнути.
Равік підвів на нього очі.
— Добре тобі казати, Борисе. А куди?
— Куди-небудь, де можна згубитися серед людей. Поїдь у Канн або в Довіль. Там тепер сезон, і ти легко згубишся. Чи в Антіб. Ти його добре знаєш, і ніхто в тебе не питатиме паспорта. А я завжди можу довідатися від Вебера й Роланди, чи тебе не шукає поліція як свідка.