О сьомій годині, після кави, дівчата встали, немов слухняні вихованки пансіону, чемно подякували мадам і попрощалися з Роландою. Мадам ще трохи посиділа. Вона пригостила Равіка «арманьяком», якого він зроду не пив. Тим часом прийшли ті дівчата, що чергували в залі, вимиті, підмальовані не так яскраво, як звичайно, всі у вечірніх сукнях. Мадам почекала, поки дівчата сіли й поки їм подали рибу, перемовилася з кожною кількома словами, подякувала, що вони перед цим пожертвували годиною, потім граційно попрощалася.
— Я сподіваюся, Роландо, що ще побачу вас до від’їзду.
— Авжеж, мадам.
— Ви дозволите залишити вам цей «арманьяк»? — звернулася вона до Равіка.
Він подякував їй. Мадам пішла, від голови до ніг світська дама.
Равік узяв пляшку й пересів до Роланди.
— Коли ти від’їздиш? — спитав він.
— Завтра після обіду, о четвертій годині сім хвилин.
— Я прийду попрощатися на вокзал.
— Ні, Равіку, не можна. Сьогодні ввечері прибуде мій наречений. Ми їхатимемо разом. Розумієш? Якщо ти прийдеш, він дуже здивується.
— Розумію.
— Ми вранці ще хочемо дещо купити й устигнути до від’їзду відіслати його. Сьогодні ввечері я перебираюся до готелю «Бельфорд». Там зручно, дешево й чисто.
— Твій наречений теж там зупиниться?
— Певне, що ні,— вражено мовила Роланда. — Ми ж іще не взяли шлюбу.
— Ай справді.
Равік знав, що Роланда не маніриться. Вона дотримувалася міщанської моралі, а чи працювати в пансіоні, чи в борделі, для неї було однаково. Вона сумлінно виконувала свою роботу, а тепер кидала її і поверталася назад у міщанське середовище, цілком пориваючи з тим світом, у якому досі жила. Таких поглядів дотримувалася більшість повій. Багато з них ставали зразковими дружинами. Проституцію вони вважали тяжким фахом, а не розпустою. Це їх рятувало від морального занепаду.
Роланда взяла пляшку з «арманьяком» і знов налила Равікові чарку. Тоді витягла з торбинки папірця.
— Якщо тобі колись треба буде виїхати з Парижа, то ось наша адреса. Приїзди, коли захочеш.
Равік перебіг очима адресу.
— Там двоє прізвищ, — мовила вона. — Перші два тижні я ще буду на своєму. А тоді візьму прізвище нареченого.
— Дякую, Роландо, — сказав Равік і сховав папірця. — Поки що я не маю наміру покидати Париж. А крім того, твій наречений напевне був би дуже здивований, якби я раптом звалився на вашу голову.
— Це ти кажеш тому, що я попросила тебе не приходити на вокзал? Але ж це зовсім інша річ. Я даю тобі адресу на той випадок, якби тобі треба було швидко виїхати з Парижа. Тільки для того.
Равік глянув на неї.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Равіку, — мовила вона, — ти втікач. А втікачам інколи буває скрутно. Добре знати наперед таке місце, де можна якийсь час пожити, не боячись поліції.
— Звідки ти знаєш, що я втікач?
— Знаю, тільки нікому не кажу. Бо нащо? Заховай адресу. І коли треба буде, приїзди. В нас ніхто ні про що не питає.
— Гаразд, Роландо. Дякую.
— Два дні тому сюди приходив один із поліції. Питав про якогось німця. Хотів знати, чи він не був у нас.
— Он як? — насторожено мовив Равік.
— Так. Коли ти заходив до нас останнього разу, він тут був. Ти, мабуть, не пригадуєш. Такий товстий, лисий. Він сидів з Івонною і Клер. Той чоловік з поліції питав, чи німець заходив до нас і хто ще тоді був тут.
— Не маю уявлення, — сказав Равік.
— Ти, певне, не звернув на нього уваги. Звичайно, я не сказала, що ти того вечора на хвилину забігав до нас.
Равік кивнув головою.
— Так краще, — мовила вона. — А то дай їм тільки за що зачепитись, і почнуть питати паспортів у невинних людей.
— Авжеж. А він не казав, навіщо йому той німець?
Роланда стиснула плечима.
— Ні. І нам байдуже. Я йому сказала, що тут нікого не було. Це в нас давнє правило. Ми ніколи нічого не знаємо. Так краще. Та й він, видно, не вельми його дошукувався.
Справді?
Роланда всміхнулася.
— Равіку, багатьом французам байдуже, що сталося з якимось там німецьким туристом. У нас свого клопоту доволі.— Вона підвелася. — Ну, мені вже пора йти. Прощавай, Равіку.