— Прощавай, Роландо. Без тебе тут буде не те.
Вона всміхнулася.
— Може, зразу й не те. Але потім усе налагодиться.
Вона пішла прощатися з дівчатами й дорогою знов оглянула касу, крісла й столики. То були корисні подарунки. Подумки вона їх бачила вже у своїй кав’ярні. Особливо касу, що була для неї втіленням прибутку, надійності, домівки й достатку. Роланда хвилину повагалась і таки не втрималася: дістала з торбинки кілька монет, поклала їх біля блискучого апарату й натиснула на клавіші. Апарат захурчав, показуючи два франки п’ятдесят сантимів, шухлядка відчинилася, і Роланда, щасливо, мов дитина, всміхаючись, поклала в неї гроші, які сама собі заплатила.
Дівчата зацікавлено підійшли ближче й оточили касу, Роланда знов натиснула на клавіші. Один франк сімдесят п'ять сантимів.
— А що у вас можна отримати за один франк сімдесят п’ять сантимів? — спитала Маргарита, яку звичайно прозивали Кобилою.
Роланда подумала.
— Чарку «дюбоне» і дві «перно».
— А скільки коштує чарка «амер пікон» і кухоль пива?
— Сімдесят сантимів.
Роланда знов натиснула на клавіші. Нуль франків сімдесят сантимів.
— Дешево, — сказала Кобила.
— У нас усе повинне бути дешевше, ніж у Парижі,— пояснила Роланда.
Дівчата присунули крісла до мармурового столика й обережно посідали. Вони пригладили свої вечірні сукні й раптом стали гостями майбутньої Роландиної кав'ярні.
— Мадам Роландо, дайте нам, будь ласка, три чашки чаю з англійським бісквітом, — сказала Дезі, тендітна білява дівчина, що мала особливий успіх у одружених чоловіків.
— Сім франків вісімдесят сантимів. — Роланда вибила названу суму. — На жаль, англійський бісквіт дуже дорогий.
Кобила сиділа біля другого столика. Хвилину подумавши, вона підвела голову.
— Мені дві пляшки «помері», — переможно мовила вона. Маргарита любила Роланду й хотіла справити їй приємність.
— Дев'яносто франків. У нас дуже добрий «помері».
— І чотири чарки коньяку! — вигукнула Кобила. — В мене сьогодні іменини.
— Чотири франки сорок сантимів.
Каса знов захурчала.
— І чотири кави з безе.
— Сто п'ять франків вісімдесят сантимів.
Кобила захоплено дивилася на Роланду. Більше вона нічого не могла придумати.
Дівчата з'юрмилися навколо каси.
— І скільки ви наторгували, мадам Роландо?
Ролакда показала стрічку з вибитими цифрами.
— Сто п’ять франків вісімдесят сантимів.
— А скільки чистого прибутку?
— Близько тридцяти франків. Усе на шампанському. На ньому найбільше заробляють.
— Непогано, — мовила Кобила. — їй-богу, непогано. Нехай вам завжди так щастить!
Роланда вернулася до Равіка. Очі в неї сяяли, як вони можуть сяяти тільки в закоханих або в комерсантів, коли їм щастить.
— Прощавай, Равіку. І не забудь, що я тобі казала.
— Не забуду. Прощавай, Роландо.
Вона пішла, дужа, ставна, з ясною головою. Майбутнє її не лякало, і життя здавалося гарним.
Равік сидів з Морозовим на терасі ресторану «Фуке». Була дев'ята година вечора, і біля столиків не лишилося жодного вільного місця. Далеко за Тріумфальною аркою біліло холодне світло двох ліхтарів.
— Щури тікають з Парижа, — сказав Морозов. — В «Ентернасіоналі» порожні три кімнати. Такого ще не було від тисяча дев’ятсот тридцять третього року.
— Приїдуть інші емігранти й займуть їх.
— Які? Вже були росіяни, італійці, поляки, іспанці, німці…
— Французи, — мовив Равік. — Із прикордонних районів. Утікачі, як під час минулої війни.
Морозов підняв чарку й побачив, що вона порожня. Він підкликав офіціанта.
— Ще карафку «пуї», — попросив він і обернувся до Равіка: — А що буде з тобою?
— Хочеш, щоб і я був щуром?
— Хочу.
— Тепер і щурам треба паспортів і віз.
Морозов докірливо похитав головою.
— А хіба досі ти їх мав? І однаково жив у Відні, в Цюріху, в Іспанії і в Парижі. Тобі пора вшиватися звідси.
— Куди? — спитав Равік. Він узяв карафку, яку щойно приніс офіціант, і налив вина. Запітніле скло холодило пальці.— Може, до Італії? Там на кордоні втікачів чекає гестапо. До Іспанії? Там їх чекають фалангісти.
— До Швейцарії.
— Швейцарія надто маленька. Я був там тричі. І щоразу через тиждень поліція висилала мене назад до Франції.
— То до Англії. Зайцем із Бельгії.
— Неможливо. Мене спіймають у порту й відішлють назад до Бельгії. А в Бельгії емігрантам нема чого робити.
— До Америки ти не можеш поїхати. То, може, до Мексіки?