Равік здав машину в гараж, узяв таксі й поїхав до «Ентернасіоналя». Перед входом стояла драбина, і син господині вкручував синю лампочку. Вхід до готелю й раніше освітлювали якраз стільки, щоб можна було розглядіти вивіску. Тепер синє кружало сягало лише на один її край із літерами «…насіональ», і то їх ледве було видно.
— Добре, що ви повернулися, — мовила господиня. — Тут у нас одна жінка здуріла. В сьомому номері. Доведеться, мабуть, їй вибратися. Не можу ж я тримати в готелі божевільних.
— Може, то не божевілля, а просто нервовий напад.
— Однаково. Таких треба тримати в божевільні. Я вже сказала її чоловікові. Він, звичайно, й чути про це не хоче. А мені лише клопіт. Якщо вона не заспокоїться, я змушу їх вибратися. Це не діло. Я хочу, щоб мої пожильці могли спокійно спати.
— Недавно в готелі «Ріц» хтось збожеволів, — сказав Равік. — Якийсь принц. То потім усі американці хотіли неодмінно отримати його кімнату.
— Це зовсім інше. Той схибнувся через свої химери. Це навіть шикарно. А вона з горя.
Равік здивовано глянув на неї.
і— Ви добре знаєте життя, мадам.
— Мушу знати. Я не лиха жінка. Приймаю втікачів. Усіх. Так, я на цьому заробляю. Нехай. Хоч мої заробітки не такі й великі. Але божевільна, що водно кричить, — це вже занадто. Хай вибирається з готелю, якщо не замовкне.
Це була та сама жінка, яку син питав, чого вони євреї. Вона сиділа на ліжку, забившись у самий куток і затуливши руками очі. Кімната була яскраво освітлена. Горіли всі лампи, а на столі стояло ще й два свічники З запаленими свічками.
— Таргани, — мурмотіла жінка. — Таргани! Чорні, ситі, блискучі таргани! Он там у кутку їх тисячі, сила-силенна. Ввімкніть світло, ввімкніть, ввімкніть, а то вони полізуть… Світла, світла, бо вони лізуть, лізуть…
Жінка кричала, забивалася ще далі в куток, задирала ноги й простягала перед собою руки, розчепіривши пальці й вирячивши осклілі очі. Чоловік намагався схопити її за руки.
— Тут немає нічого, мамулю, нічого немає в кутку…
— Світла! Світла! Вони лізуть! Таргани…
— Світло горить, мамулю. Горить, дивися, навіть свічки на столі! — Чоловік узяв кишенькового ліхтарика й посвітив ним у яскраво освітлені кутки. — Там немає нічого, глянь, я свічу, і немає нічого, нічогісінько…
— Таргани! Таргани! Лізуть, усе чорне від тарганів! Вони вилазять з усіх кутків! Світла І Світла! Вони вже на стінах, уже падають зі стелі!
Жінка захрипіла й затулила голову руками.
— Давно це почалося? — спитав Равік у чоловіка.
— Відколи стемніло. Мене не було. Я ще ходив спробувати… Мені порадили піти до консула Гаїті. Я взяв із собою хлопця… Звичайно, дарма ходив, знов дарма, а коли ми повернулися, вона сиділа в кутку на ліжку й кричала…
У Равіка був із собою стерилізований шприц.
— А перед цим вона спала?
Чоловік безпорадно глянув на нього.
— Не знаю. Вона завжди була спокійна. Ми не маємо грошей на лікарню. І не маємо… З нашими паперами її туди не візьмуть. Аби вона перестала кричати. Мамулю, ми всі тут коло тебе, я, Зігфрід, і доктор є… Тут немає ніяких тарганів.
— Таргани! — перебила його жінка. — Лізуть з усіх боків! Лізуть…
Равік зробив їй укол.
— З нею вже колись бувало таке?
— Ні. Я не розумію, що це. Не знаю, чого вона раптом…
Равік підняв руку.
— Не нагадуйте їй про це. За кілька хвилин її зморить сон. Може, їй приснилися таргани, і вона перелякалась. Може, вранці вона прокинеться й усе забуде. Не нагадуйте їй нічого. Поводьтеся так, немов нічого не сталося.
— Таргани, — сонним голосом промурмотіла жінка. — Ситі, великі…
— Вам потрібне таке яскраве світло?
— Ми засвітили всі лампи, бо вона весь час просила світла.
— Вимкніть люстру. А ті нехай світяться, поки вона засне. Я вколов їй достатню дозу. А завтра десь об одинадцятій загляну до вас.
— Дякую, — сказав чоловік. — Ви собі не уявляєте…
— Уявляю. Тепер часто таке трапляється. Поки що будьте з нею обережні, не дуже виявляйте свого хвилювання…
Легко сказати, подумав Равік, вертаючись до своєї кімнати. Він увімкнув світло. Коло ліжка були складені його книжки. Сенека, Шопенгауер, Платон, Рільке, Лао-Цзи, Лі Тай-бо, Паскаль, Геракліт, Біблія і ще дещо — найсуворіша і найніжніша література. Більшість книжок були маленького формату, надруковані на тонкому папері, дуже зручні для тих, хто завжди в дорозі й небагато може возити з собою. Равік відклав ті, що хотів узяти. Тоді переглянув інші речі. Непотребу виявилось мало. Він завжди жив із думкою, що його можуть раптом ув’язнити. Стара ковдра й халат… їх він візьме, на них можна покластися, як на друзів. Отрута в медальйоні, в якому всередині була порожнина. Равік брав її з собою ще в німецький концтабір: усвідомлення, що будь-якої хвилини можна відібрати собі життя, допомагало йому триматися. Равік сховав медальйон у кишеню. Краще завжди мати його при собі. Так буде спокійніше. Невідомо, що станеться. Може, він знов попаде в лапи гестапо. На столі ще стояло півпляшки кальвадосу. Равік випив чарку. Франція, подумав він. П’ять років неспокійного життя. Три місяці в’язниці, нелегальне проживання. Чотири рази його висилали й чотири рази він повертався. П’ять років життя. Не так уже й погано.