XXXIII
Задзвонив телефон. Ще сонний, Равік підняв трубку.
— Равіку… — почувся чийсь голос.
— Слухаю…
Це була Джоан.
— Приїдь до мене. — Вона говорила тихо й поволі.— Негайно приїдь, Равіку…
— Не приїду.
— Ти повинен…
— Ні. Дай мені спокій. Я не сам. Не приїду.
— Поможи мені…
— Я нічим не можу тобі помогти…
— У мене біда… — надломленим голосом сказала вона. — Ти повинен приїхати… Негайно…
— Джоан, — нетерпляче сказав Равік, — тепер не час грати комедію. Ти вже раз кликала мене, і я спіймався на гачок. Удруге цього не буде. Дай мені спокій. Крути голову комусь іншому.
Він поклав трубку, не чекаючи, що вона ще скаже, і спробував заснути. Але не зміг. Знов задзвонив телефон. Він не взяв трубки. Телефон не вмовкав у сірій нічній порожнечі. Равік узяв подушку й поклав її на апарат. Якийсь час іще долинали приглушені дзвінки, потім затихли.
Равік почекав. Телефон більше не дзвонив. Він підвівся й запалив сигарету. Вона здалася йому огидною на смак, і він погасив її. На столі ще стояла пляшка з кальвадосом. Він надпив ковток і відразу відставив пляшку. Кави, подумав він. Гарячої кави й свіжих булочок із маслом. Він знав одне бістро, що було відчинене цілу ніч.
Равік глянув на годинник. Він проспав тільки дві години, але втоми вже не відчував. Не варто було ще раз поринати у важкий сон, щоб уранці встати цілком отупілим. Він зайшов до ванної і став під душ.
Почулися якісь звуки. Може, знов дзвонить телефон? Равік закрутив душ. Ні, то стукіт. Хтось стукав у його двері. Равік накинув на себе купальний халат. Стукали все настирливіше. Це не Джоан, вона зайшла б так. Двері були не замкнені. Він на мить завагався. Якщо це вже поліція…
Він відчинив двері. В коридорі стояв чоловік, якого він не знав, але начебто десь бачив. Чоловік був у смокінгу.
— Доктор Равік?
Равік не відповів. Він пильно дивився на чоловіка.
— Чого вам треба? — спитав він.
— Ви доктор Равік?
— Краще скажіть, чого вам треба.
— Якщо ви доктор Равік, то негайно їдьте до Джоан Маду.
— Он як?
— Із нею сталася біда.
— Яка біда? — Равік недовірливо всміхнувся.
— Вона поранена, — сказав чоловік. — Із револьвера…
— І куля влучила? — все ще всміхаючись, спитав Равік. Мабуть, удавала, що хоче застрілитись, подумав він, щоб налякати цього бідолаху.
— Господи, вона помирає! — простогнав чоловік. — Ходіть-бо! Вона помирає. Я вистрілив у неї!
— Що?
— Так… я…
Равік уже скинув халат і схопив одяг.
— Таксі чекає внизу?
— Я приїхав своєю машиною.
— От чорт… — Равік знов накинув халат і схопив у руки лікарську сумку, черевики, сорочку й костюм. — Одягнуся в машині… їдьмо… Швидше!
Машина мчала крізь імлисту ніч. Місто вже було цілком затемнене. Вулиці зникли — навкруги розляглася текуча туманна далина, в якій зненацька, коли вже з цього однаково не було ніякої користі, виринало синє самітне світло, ніби машина їхала морським дном.
Равік надяг черевики й костюм, а халат, у якому він вибіг з номера, засунув у куток на сидінні. Він не прихопив ні шкарпеток, ні краватки. Він неспокійно вдивлявся в пітьму. Не було ніякого глузду розпитувати про щось чоловіка за кермом. Той скупчив усю свою увагу на машині. Він їхав дуже швидко і пильно стежив за дорогою. В нього не було часу на розмови. Тепер він тільки намагався не нагнатись на якусь іншу машину, не збити когось і не заблукати в незвичній темряві. П’ятнадцять хвилин згаяно, подумав Равік. Щонайменше п'ятнадцять хвилин.