— Так. Це кінець. Бідна Франція.
Равік хвилину посидів мовчки. Навколо ніби утворилася порожнеча.
— Це більше, ніж Франція, Вебере, — нарешті сказав він.
Вебер глянув йому у вічі.
— Для мене це Франція. Хіба цього мало?
Равік не відповів.
— Що ви робитимете? — за хвилю спитав він.
— Не знаю. Мабуть, з’явлюся в свій полк. А це… — він неуважно махнув рукою, — доведеться комусь передати.
— Збережіть клініку за собою. Під час війни потрібні госпіталі. Вас залишать у Парижі.
— Я не хочу тут залишатися.
Равік оглянувся по кабінеті.
— Це мій останній день у клініці. Мені здається, тут усе гаразд. Пацієнтка після видалення матки одужує, та, що їй видалено жовчний міхур, теж. Пацієнт із раком безнадійний, немає сенсу ще раз оперувати його. Це все.
— Що ви хочете цим сказати? — втомлено спитав Вебер. — Чому це ваш останній день?
— Як тільки буде оголошена війна, всіх нас інтернують. — Вебер хотів щось зауважити, але Равік повів далі:— Нащо нам сперечатися. Так завжди робили. І тепер зроблять.
Вебер сів на стілець.
— Я вже нічого не розумію. Може, й так. Може, взагалі не буде ніякої війни. Просто віддадуть країну, і все. Ніхто нічого не знає.
Равік підвівся.
— Якщо мене до вечора не заберуть, я ще прийду сюди.
О восьмій.
— Добре.
Равік вийшов з кабінету. У вестибюлі він побачив актора, про якого геть забув. Актор зірвався на ноги.
— Що з нею?
— Вона померла.
Актор витріщив на нього очі.
— Померла?
Трагічним порухом актор схопився за серце й заточився. Проклятий блазень, подумав Равік. Мабуть, щось подібне грав на сцені й тепер, коли його самого спіткало таке, збився на завчену роль. А може, й справді страждає, але вже звик до цих театральних жестів і не вміє обійтися без них.
— Можна її побачити?
— Навіщо?
— Я мушу ще раз глянути на неї.— Актор притиснув руки до грудей. Він тримав у них світло-брунатного капелюха, обшитого шовковою стрічкою. — Зрозумійте ж! Я мушу…
В очах у нього з’явилися сльози.
— Послухайте, — нетерпляче перебив його Равік. — Найкраще буде, як ви вшиєтеся звідси. Жінка померла, і нічого вже не вдієш. Ідіть звідси під три чорти й длубайтесь десь-інде у своїх почуттях. Нікого не цікавить, чи вам дадуть рік в’язниці, чи патетично виправдають. Однаково за кілька років ви будете хвалитися цим, щоб набити собі ціну в очах тих жінок, за якими впадатимете. Геть звідси, ідіоте!
Він підштовхнув актора до виходу. Той не вельми й опирався. У дверях він ще обернувся і сказав:
— Бездушна тварюко! Паршивий боше!
На вулицях було повно людей. Вони стояли купками й жадібно стежили за великими рухомими літерами світляних газет. Равік поїхав у Люксембурзький сад. Поки його ув’язнять, він хотів побути кілька годин на самоті.
Сад був порожній. Він купався в теплому промінні пізнього літа. Дерев уже торкнувся перший подих осені, але це ще була осінь зрілості, а не осінь відмирання. Світло було ніби зіткане з золота й блакиті — шовковий прапор літа.
Равік довго сидів у саду. Дивився, як мінялося освітлення й подовжувалися тіні. Він знав, що це його останні години на волі. Коли оголосять війну, господиня «Ентернасіоналя» вже нікого не зможе ховати. Він згадав про Роланду.
І Роланда не зможе. Ніхто не зможе. Якби він спробував тікати, його ув’язнили б як шпигуна.
Він просидів так до вечора. Йому не було сумно. В пам'яті спливали обличчя. Обличчя й роки. І нарешті те останнє, заклякле обличчя.
О сьомій годині він підвівся. Знав, що, виходячи з саду, в який уже закрадався сутінок, він залишає останній мирний куточок. Зразу на вулиці він купив екстрений випуск газети. Війна вже була оголошена.
Він трохи посидів у бістро, де не було радіо. Потім подався до клініки. Його зустрів Вебер.
— Ви не могли б зробити ще один кесарів розтин? Жінку щойно привезли.
— Звичайно, зроблю.
Він пішов переодягтися. В коридорі йому трапилась Ежені. Побачивши його, вона дуже здивувалась.
— Ви не сподівалися, що я ще прийду? — спитав він.
— Не сподівалася, — мовила Ежені і якось чудно подивилася на нього. Тоді швидко пішла далі.
Для Равіка кесарів розтин був простою операцією. Він працював майже машинально. Кілька разів він відчував на собі погляд Ежені й не міг зрозуміти, що з нею сталося.
Дитина закричала. Її обмили. Равік дивився на червоне скривлене личко й на крихітні пальчики. На світ ми приходимо не з усмішкою на вустах, подумав він і передав дитину санітарці. То був хлопчик.