— А якісь інші папери?
— Немає.
— Ви тут мешкали нелегально?
— Лікар.
Службовець записав.
— Лікар? — перепитав він, підносячи до очей якийсь папірець. — А ви не знаєте тут лікаря на прізвище Равік?
— Не знаю.
— Він має тут мешкати. Нас повідомили.
Равік глянув на нього. Ежені, подумав він. Недарма вона питала, чи він іде до готелю, й недарма так здивувалася, коли ще побачила його на волі.
— Я ж вам казала, що з таким прізвищем тут нікого немає,— мовила господиня, що стояла біля дверей до кухні.
— А ви мовчіть, — невдоволено буркнув службовець. — Вас і так оштрафують за те, що ці люди жили тут без відома поліції.
— Цим я тільки пишаюся, — сказала господиня. — Якщо за людяність карають, то карайте й мене!
Службовець, видно, хотів іще щось сказати, але передумав, тільки махнув рукою. Господиня зухвало дивилася на нього. В неї були високі оборонці, і вона нікого не боялася.
— Спакуйте свої речі,— сказав службовець Равіковї.— Візьміть білизну й на добу харчів. І ковдру, якщо маєте.
Равік пішов нагору в супроводі поліцая. Двері в багатьох кімнатах були відчинені. Він узяв валізу, що давно вже була спакована, й ковдру.
— Більше нічого? — спитав його поліцай.
— Нічого.
— Решту ви залишаєте тут?
— Залишаю тут.
— І це також? — Поліцай показав на столик біля вікна, де стояла дерев'яна мадонна, яку Джоан прислала йому в «Ентернасіональ» ще на початку їхнього знайомства.
— І це також.
Вони спустилися вниз. Клариса, офіціантка родом із Ельзасу, простягла Равікові якийсь пакуночок. Він побачив, що решта всі теж мають такі пакуночки.
— Це їжа, — пояснила господиня. — А то ще помрете з голоду. Я певна, що вас привезуть у таке місце, де нічого не підготовлено.
Вона непривітно глянула на службовця в цивільному.
— Ви б помовчали, — сердито сказав той. — Не я ж оголосив війну.
— І не вони ж.
— Дайте мені спокій. — Він обернувся до поліцаїв. — Усі готові? То ведіть їх.
Темний гурт людей заворушився. Равік побачив чоловіка з тією жінкою, якій увижалися таргани. Правою рукою він підтримував дружину, а в лівій ніс аж дві валізи: одну під пахвою, а одну за ручку. Хлопчик також тяг валізку. Чоловік благально глянув на Равіка. Той кивнув головою.
— Не бійтесь, я маю з собою інструменти й ліки.
Усі повилазили на машину. Заторохтів мотор, і вона рушила. Господиня стояла перед дверима й махала їм рукою.
— Куди нас везуть? — спитав хтось поліцая.
— Не знаю.
Равік стояв поряд із Розенфельдом і новим Ароном Гольдбергом. Розенфельд тримав у руках круглий футляр. У ньому були Сезанн і Гоген. Він про щось напружено думав.
— Іспанська віза, — сказав він. — Скінчився термін, поки я… — він замовк. — А Щур таки втік, — додав він згодом. — Маркус Меєр. Учора виїхав до Америки.
Машина підстрибувала на вибоях. Усі стояли один біля одного. Машина завернула за ріг. Равік глянув на фаталіста Зейденбаума. Того зовсім притиснули в кутку.
— Ось ми й знов їдемо, — сказав Зейденбаум.
Равік хотів курити. В кишені сигарет не виявилося. Він згадав, що у валізі їх є чимало.
— Так, — відповів він. — Людина може багато чого витримати.
Машина проїхала авеню Ваграм і завернула на площу Етуаль. Ніде не було жодного ліхтаря. Площа тонула в пітьмі. В такій чорній пітьмі, що навіть не видно було Тріумфальної арки.