Прожектор погас. Оркестр заграв танго. Знову з темряви виринули освітлені круги столиків і невиразні обличчя над ними. Джоан Маду підвелася й пішла поміж столиками. Кілька разів їй довелось зупинятися, щоб пропустити пари, які йшли танцювати. Равік зустрівся з нею очима. На її обличчі не видно було й сліду здивування. Вона йшла просто до нього. Равік підвівся й відсунув столика. Офіціант кинувся допомагати йому.
— Дякую, — мовив Равік, — я впораюся сам. Ви тільки принесіть другу чарку.
Він поставив столик на місце, налив чарку, що її приніс офіціант, і сказав:
— Це горілка. Не знаю, чи ви п’єте її.
— П’ю. Ми з вами вже колись пили її. У «Бельорор».
— Справді.
Ми й тут уже раз були, подумав Равік. Відтоді минула вічність. Три тижні. Тоді ти сиділа тут, зіщулившись у дощовику, пучка горя, і більше нічого, жаринка життя в сутінку, яка от-от погасне. А тепер…
— Салют, — сказав він.
По її обличчю ніби майнув промінь світла. Вона не всміхнулася. тільки обличчя проясніло.
— Давно я не чула цього, — сказала вона. — Салют.
Равік випив чарку й глянув на Джоан. Високі брови, широко посаджені очі, губи — все, що тоді було невиразне, розрізнене, не з’єднане в одне, тепер раптом злилося в ясне таємниче обличчя. Таємничості йому надавала відвертість. Воно нічого не приховувало, але й нічого не виявляло. Як я цього не помітив раніше, подумав Равік. А може, тоді в ньому й не було нічого, крім розгубленості і страху.
— У вас є сигарети? — спитала Джоан.
— Тільки алжірські. З міцним, чорним тютюном.
Равік хотів покликати офіціанта.
— Не такі вони дуже й міцні,— сказала вона. — Ви вже мені колись одну давали. На мосту Альма.
— Правда.
Правда й неправда, подумав він. Тоді ти була зацькована істота з бляклим обличчям, була не ти, потім між нами багато чого відбулося, і раптом виявляється, що все те неправда.
— Я вже був тут. Позавчора.
— Знаю. Я бачила вас.
Джоан не спитала про Кет Гегстрем. Вона сиділа й курила в кутку, спокійно, без тіні напруження, і здавалося, що вся вона поглинута сигаретою. Потім вона почала пити, поволі, спокійно, і знов здавалося, що вся її увага зосереджена на чарці. Мабуть, її цілком поглинало те, що вона тієї хвилини робила, навіть коли то було щось другорядне й неважливе. Так само тоді вона була в цілковитому розпачі, подумав Равік, а тепер від нього не лишилося й сліду. Від неї раптом повіяло теплом і спокійною, незворушною впевненістю. Він не знав, чи це тому, що тепер її ніщо не хвилювало, тільки відчував тепло, що струменіло від неї.
Графинчик спорожнів.
— Будемо й далі пити горілку? — спитав Равік.
— А що ви мені тоді давали?
— Коли? Тут? Мабуть, ми пили багато всього впереміш.
— Ні. Не тут. Першого вечора.
Равік подумав.
— Не пригадаю… Може, коньяк?
— Ні. Схоже на коньяк, проте щось інше. Я хотіла його дістати, але не знайшла.
— Так сподобалося?
— Не тому. Просто зроду не пила нічого міцнішого.
— Де ми його пили?
— В невеличкому бістро поблизу Тріумфальної арки. Спускалися туди кількома східцями вниз. Там були самі водії і дві дівчини. А в офіціанта на руці була виколота жінка.
— Ага, знаю. Мабуть, кальвадос. Нормандська яблучна горілка. Ви його тут не питали?
— Начебто ні.
Равік підкликав офіціанта.
— У вас є кальвадос?
— Ні. На жаль, немає. Його ніхто не замовляє.
— Надто елегантна публіка. Отже, таки кальвадос. Шкода, що не можна визначити напевне. Найпростіше було б піти ще раз туди. Але ж тепер не можна.
— Чому?
— Вам же треба бути тут?
— Ні, я вже скінчила.
— Чудово. То ходімо?
— Ходімо.
Равік легко знайшов ту пивничку. Багато столиків були вільні. Офіціант із виколотою жінкою на руці мигцем глянув на них, вийшов, човгаючи підошвами, з-за прилавка й витер столика.
— Поступ, — сказав Равік. — Того разу він не витирав.
— Не цей столик, — мовила Джоан. — Он той.
Равік усміхнувся.
— Ви забобонні?
— Інколи.
Офіціант зупинився коло них.
— Правильно, — сказав він і напружив м’язи. Жінка на руці ворухнулася. — Того разу ви також тут сиділи.
— Ви пам’ятаєте?
— Пам’ятаю.
— З такою пам’яттю вам би треба було стати генералом, — сказав Равік.
— Я нічого не забуваю.
— То мені дивно, що ви й досі жизі. Може, ви також пам’ятаєте, що ми тоді пили?