— Кальвадос, — не задумуючись, відповів офіціант.
— Добре. Ми й тепер питимем його. — Равік обернувся до Джоан. — Як просто часом усе вирішується! Зараз побачимо, чи він і досі такий самий смачний.
Офіціант приніс чарки.
— Два подвійних. Тоді ви теж замовляли подвійні кальвадоси.
— Ви мене починаєте лякати, чоловіче. Може, ви ще скажете, як ми були одягнені?
— В дощовик. Дама була в береті.
— Шкода, що ви тут нидієте. Вам би треба було працювати у вар'єте.
— Я й працював там, — вражено відповів офіціант. — У цирку. Я ж вам казав. Невже забули?
— Забув. На свій сором, забув.
— Цей пан легко забуває,— мовила Джоан офіціантові.— Він майстер забувати. Так само, як ви — майстер пам’ятати.
Равік глянув на неї, зустрівся з нею очима й усміхнувся.
— Може, й не зовсім так, — сказав він. — А тепер покуштуймо кальвадос… Салют!
— Салюті
Офіціант і далі стояв біля них.
— Того, що забудеш, потім бракуватиме ціле життя, пане, — сказав він.
Для нього тема, видно, була ще не вичерпана.
— Правду кажете. А те, чого не забудеш, обертає життя в пекло.
— Моє ні. Те, що пам’ятаєш, уже ж минулося. Як воно може обернути життя в пекло?
Равік підвів очі.
— Дуже просто. Саме тому, що воно минулося, голубе. Але ви не тільки артист, а й щасливець. Ну як, той самий кальвадос? — звернувся він до Джоан.
— Кращий.
Равік подивився на неї. У голові в нього ледь запаморочилось. Він усе зрозумів, але її відвертість обеззброювала його. їй наче було зовсім байдуже, як він сприйме її натяк. В убогій пивничці вона почувала себе, ніби вдома. В безжальному світлі електричних лампочок без абажурів дві повії, що сиділи за кілька столиків від них, здавалися її бабусями. А їй воно не шкодило. Те, що йому бачилося недавно в присмерку нічного клубу, лишилося й тут, на світлі. Сміливе ясне обличчя, що нічого не питало, тільки було перед ним, тільки очікувало… Порожнє обличчя, подумав він, зміниться вітер, і воно теж стане інакше. Все йому можна навіяти. Воно як гарний порожній будинок, що чекає на картини й килими. Він може стати чим завгодно: і палацом, і борделем. Залежно від того, хто його опоряджатиме. Якими обмеженими у порівнянні з ним здаються обличчя вже з готовим, наче маска, виразом…
Равік помітив, що чарка в Джоан порожня.
— Скидаю перед вами шапку, — мовив він. — Як-не-як, а це подвійний кальвадос. Хочете ще один?
— Так. Якщо ви маєте час.
Равік здивувався — чого б це він не мав часу? Тоді згадав, що Джоан бачила його востаннє з Кет Гегстрем. Він глянув на неї. Її обличчя нічого не зраджувало.
— Я маю час, — відповів він. — Завтра о дев’ятій у мене операція, і це все.
— І ви можете оперувати, коли так допізна засиджуєтесь?
— Можу. Одне одному не заважає. Я звик. Та й операції в мене не щодня.
Офіціант знов налив чарки. З пляшкою він приніс пачку сигарет і поклав на столик. «Лоран», зелені.
— Ви ж бо й минулого разу їх замовляли, правда? — переможно спитав він Равіка.
— Геть забув. Але ви знаєте краще за мене. Я беззастережно вірю вам.
— Правда, — мовила Джоан. — Ми замовляли тоді «Лоран», зелені.
— Бачите, дама має кращу пам’ять, ніж ви, пане.
— Це ще не відомо. В кожному разі, сигарети нам знадобляться.
Равік відкрив пачку й подав її Джоан.
— Ви мешкаєте в тому самому готелі? — спитав він.
— Так. Тільки перебралася в більшу кімнату.
Зайшло кілька водіїв. Вони сіли за сусідній столик і завели голосну розмову.
— Може, підемо? — спитав Равік.
Джоан кивнула головою.
Він підкликав офіціанта й розрахувався.
— Вам справді не треба вертатися в «Шехерезаду»?
— Ні.
Він подав їй манто. Джоан не надягла його, тільки накинула на плечі. Це була дешева норка, може, навіть штучна, — але на Джоан вона не здавалася дешевою. Дешеве лише те, що носиш без почуття впевненості в собі, подумав Равік. Він не раз уже бачив справжніх соболів, що здавалися зовсім дешевими.
— Ну, а тепер доправимо вас до вашого готелю, — сказав Равік, коли вони вийшли надвір, на тихий дощ.
Вона повільно обернулася.
— Хіба ми йдемо не до тебе?
Задерши голову, вона дивилася знизу на нього. Її обличчя, освітлене ліхтарем перед дверима, було зовсім близько. На косах блищали дрібні краплі дощу.
— До мене, — сказав він.
Під’їхало таксі й спинилося. Водій трохи почекав. Потім цмокнув язиком, гучно ввімкнув швидкість і поїхав далі.
— Я чекала на тебе. Ти знав про це? — спитала Джоан.
— Ні.
Світло ліхтаря відбивалося в її очах. Погляд тонув у них, наче в криниці. Вони здавалися бездонними.