— Я її надягла тільки сьогодні,— нарешті відповіла вона.
— У вас немає більше нічних сорочок? Я можу прислати вам дві з клініки.
— Ні, це не тому. Я надягла піжаму, бо знала… — дівчина глянула на двері й притишила голос. — Знала, що він прийде. Він каже, що я вже здорова. Й не хоче більше чекати.
— Що? Шкода, що я не знав цього раніше. — Равік сердито глянув на двері.— Нічого, почекає!
Як у всіх недокрівних жінок, у Люсьєни була дуже біла, тендітна шкіра, крізь яку просвічували блакитні жилки. Вона була гарно збудована, тонкокоста, струнка, але не худа. Скільки є таких дівчат, подумав Равік. Дивишся на них і мимохіть питаєш себе, навіщо природа створила їх такими граційними, коли наперед відомо, якими вони майже всі стануть: виснаженими тяжкою працею, спотвореними нездоровим, неправильним життям опудалами.
— Вам ще доведеться з тиждень більше лежати, ніж ходити, Люсьєно. Можете лише трохи встати й повештатись по кімнаті. Але будьте обережні, важкого не підіймайте й найближчими днями не ходіть по сходах. Вас доглядає хтось? Крім цього Бобо?
— Господиня. Але й вона вже бурчить.
— Більше у вас нікого немає?
— Немає. Була ще Марі, та померла.
Равік озирнувся по кімнатці. Вона була убога, але чиста. На підвіконні стояло кілька вазонів з фуксіями.
— А Бобо? Виходить, він знов об’явився, тільки-но все минулося?
Люсьєна промовчала.
— Чому ви не витурите його?
— Він не такий поганий, докторе. Тільки запальний…
Равік глянув на дівчину. Кохання, подумав він. І тут кохання. Одвічне диво. Воно не тільки осяває барвистою веселкою мрій сіре небо буднів, а й може оточити романтичним ореолом купу лайна. Диво і страхітливий глум водночас. Равіка раптом охопило химерне почуття, ніби він якимось дивом теж спричинився до її нещастя.
— Нічого, Люсьєно, — сказав він. — Не журіться. Головне одужати.
Вона полегшено кивнула головою.
— А щодо грошей, — збентежено і швидко сказала вона, — то це неправда. Він просто ляпнув язиком. Я все сплачу. Все. Частинами. Коли я вже зможу працювати?
— Приблизно за два тижні, якщо не робитимете дурниць. І ніяких стосунків з Бобо! Ніякісіньких, Люсьєно! А то можете й померти, розумієте?
— Так, — сказала вона не зовсім переконано.
Равік накрив її худеньке тіло ковдрою. Глянувши на дівчину, він помітив, що вона плаче.
— А швидше не можна? — спитала вона. — Я б працювала сидячи. Я повинна…
— Може. Побачимо. Все залежить від того, як ви будете поводитись. А тепер скажіть мені прізвище тієї акушерки, що робила вам аборт.
Він помітив у її очах опір.
— Я не піду в поліцію, — сказав він. — Обіцяю вам. Тільки спробую забрати назад ваші гроші, щоб ви були спокійніші. Скільки ви їй заплатили?
— Триста франків. Ви в неї нічого не візьмете.
— Спробую. Як її прізвище й де вона мешкає? Вам вона більше не знадобиться, Люсьєно. Ви вже не матимете дітей. І вона вам не зможе зробити ніякої кривди.
Дівчина вагалася.
— Отам у шухляді,— врешті сказала вона. — Праворуч.
— На цьому папірці?
— Так.
— Добре. Найближчими днями я піду до неї. Не бійтеся. — Равік надяг плаща. — Що таке? — спитав він. — Чого ви встаєте?
— Бобо. Ви його не знаєте.
Він усміхнувся.
— Думаю, що я бачив і гірше. Нема чого вам уставати. А сьогоднішній огляд показав, що вже нема чого й турбуватися. До побачення, Люсьєно. Я скоро знов прийду.
Равік обернув ключа, натиснув на дужку і швидко відчинив двері. В коридорі нікого не було. Та він і не думав, що там хтось буде. Він знав таких, як Бобо.
У крамниці внизу тепер орудував самий лише крамарчук, чоловік із жовтим обличчям, не такий гарячий, як його господиня. Він знехотя цюкав сокирою кістки. Після смерті господаря крамарчук геть виснажився. Проте в нього не було великих надій на одруження з господинею. Про це на весь голос заявив якийсь торговець віниками, що сидів у бістро навпроти крамниці. І додав, що господиня встигне і його відвезти на цвинтар, поки в них дійде до шлюбу. Крамарчук, мовляв, уже ледве ноги волочить, а господиня он як розквітла. Равік випив чарку смородинової наливки й розрахувався. Він сподівався побачити в бістро Бобо, але його й там не було.
Джоан вийшла з «Шехерезади». Вона відчинила дверці таксі, де на неї чекав Равік.
— Їдьмо, — сказала вона. — Швидше їдьмо звідси. До тебе.
— Щось сталося?
— Нічого не сталося. Просто мені вже остогидли нічні клуби.
— Хвилиночку. — Равік підкликав рукою квітникарку, що стояла біля входу. — Матусю, — сказав він, — давайте всі ваші троянди. Скільки за них? Тільки не заправте, як за рідного батька.