— Ти зуміла знайти пляшку? — спитав він.
— А хіба її важко було знайти? Вона стояла на видному місці. Але я її відкоркувала. Знайшла штопор серед твоїх речей. Дай і мені чарку.
Равік налив дві чарки й одну подав Джоан.
— На…
Добре було відчути чистий смак яблучної горілки. І добре було, що Джоан знайшла потрібні слова.
Вона закинула голову й почала пити. Волосся її розсипалося по плечах. Здавалося, вона тієї хвилини була захоплена тільки питвом. Равік уже раніше помітив: Джоан завжди вся віддавалася тому, що робила тієї хвилини. В нього майнула невиразна думка, що в цьому є не тільки свій чар, а й небезпека. Джоан була втіленням спраги, коли пила, втіленням кохання, коли кохала, втіленням розпуки, коли сумувала, втіленням забуття, коли забувала.
Джоан поставила порожню чарку й раптом засміялася.
— Равіку, — сказала вона, — я знаю, про що ти думав.
— Справді?
— Знаю. Ти відчув себе вже наполовину одруженим. І я також. Не вельми приємно, коли тебе залишають біля самих дверей. Та ще й з трояндами в руках. Хвалити бога, що знайшовся кальвадос. Не шкодуй його.
Равік знов налив чарки.
— Ти чудова жінка, — сказав він. — Справді. Поки я був у ванній, то не відчував до тебе великої прихильності. А тепер я захоплений тобою. Салют!
— Салют!
Равік випив.
— Це друга ніч, — повів він далі.— Вона небезпечна. Чару невідомості вже немає, а чар довіри ще не з’явився. Але ми витримаємо цю ніч.
Джоан відставила чарку.
— Ти, видно, добре розумієшся на таких речах.
— Зовсім не розуміюся. Просто слова. Та й не можна на цьому розумітися. Все щоразу відбувається інакше. І тепер також. Ніколи нема другої ночі. Вона завжди перша. А якби настала друга, то був би кінець.
— О боже, куди б нас завели такі балачки! В якусь арифметику. Ходи краще сюди. Я ще не хочу спати. Хочу пити з тобою. Глянь на ті зірки, які вони голі на холоді. Як швидко людина мерзне, коли вона сама! Навіть у спеку. А вдвох ніколи не мерзнеш.
— Можна змерзнути і вдвох.
— Але ми не змерзнемо.
— Звичайно, ні,— відповів Равік, і вона не помітила в темряві, як по обличчі в нього пробігла тінь. — Ми не змерзнемо.
X
— Що зі мною було, Равіку? — спитала Кет Гегстрем.
Вона лежала на ліжку, підклавши під голову дві подушки, щоб було вище. В кімнаті пахло туалетною водою і парфумами. Кватирка була прочинена, чисте морозяне повітря знадвору змішувалося з кімнатним теплом, і здавалося, що це не січень, а квітень.
— У вас була гарячка, Кет. Кілька днів. Потім ви заснули й проспали майже добу. Тепер гарячка спала, і все вже гаразд. Як ви себе почуваєте?
— Стомлена. Ще й досі. Але це не та втома, що була раніше. Я не така напружена. І болю майже не відчутно.
— Біль іще буде. Не дуже великий, і ми подбаємо, щоб вам його було не важко витримувати. Але до одужання ще далеко. Та ви й самі знаєте…
Кет кивнула головою.
— Ви зробили мені операцію, Равіку?
— Зробив, Кет.
— Вона була необхідна?
— Так.
Равік почекав. Краще хай сама питає.
— Скільки мені ще доведеться тут лежати?
— Тижнів зо три.
Кет трохи помовчала.
— Мабуть, і добре, що я тут полежу. Мені потрібен спокій. Досить із мене шарпанини. Я тепер сама відчуваю. Я втомилася. Хотіла себе вмовити, що ні. Операція була зв’язана з цією справою?
— Ну а як же. Звичайно.
— Із тим, що в мене бували кровотечі? Зовсім не тоді, як я їх чекала.
— Із цим, Кет.
— То добре, що тепер я маю час полежати. Може, це й краще. Бо якби оце довелося вставати і знов з усім тим стикатися… мабуть, я не змогла б.
— І не треба. Забудьте про все те. Думайте тільки про найневідкладніше. Наприклад, про сніданок.
— Добре. — Кет ледь усміхнулася. — То подайте мені дзеркало.
Равік узяв з нічного столика невеличке дзеркало. Вона уважно оглянула себе.
— Равіку, ті квітки від вас?
— Ні, від клініки.
Кет поклала дзеркало на ліжко.
— У січні клініка не дарує своїм пацієнтам бузку. Може, ще айстри абощо. І звідки клініка знає, що я найдужче з усіх квіток люблю бузок?
— Ця знає. Ви ж тут, Кет, давня пацієнтка. — Равік підвівся. — Ну, мені треба йти. Близько шостої я зайду знов, погляну, що ви робите.
— Равіку…
— Що?
Він обернувся. Ну от, подумав він. Зараз вона спитає.
Кет простягла йому руку.
— Дякую. Дякую за квітки. І дякую, що ви піклуєтесь про мене. Мені з вами завжди спокійно.