— Ну що ви, Кет. Все вже позаду. А тепер поспіть ще, коли можете. Якщо болітиме, подзвоніть сестрі. Я їй скажу, які ліки потрібні. А після обіду зайду знов.
— Вебере, де горілка?
— Так було важко? Ось пляшка. Ежені, подайте чарку.
Ежені неохоче дістала чарку.
— Де ви взяли цей наперсток? — обурився Вебер. — Дайте пристойну чарку. Або стривайте, поки ви знайдете, той пити перехочеться. Я сам дістану.
— Не знаю чому, докторе Вебере, — уїдливо озвалась Ежені,— та коли приходить пан Равік, ви завжди…
— Добре, добре, — перебив її Вебер. Він налив у чарку коньяку. — Пийте, Равіку. Ну що, вона вірить?
— Вона взагалі ні про що не питає. Вірить, не питаючи.
Вебер переможно глянув на нього.
— От бачите. Я ж вам казав.
Равік випив коньяк.
— Вам колись траплялося, Вебере, отримувати подяку від пацієнта, якому ви нічим не змогли допомогти?
— Траплялось, і не раз.
— І вони вірили кожному вашому слову?
— Авжеж.
— І що ви тоді відчували?
— Полегкість, — здивовано відповів Вебер. — Велику полегкість.
— А мені гидко на душі. Наче я якийсь шахрай.
Вебер засміявся й забрав пляшку.
— Гидко на душі,— ще раз сказав Равік.
— Я вперше відкриваю у вас щось людське, — озвалася Ежені.— Звичайно, коли не зважати на те, як ви висловлюєтесь.
— Ви тут сидите не для того, щоб відкривати щось, а щоб доглядати хворих, Ежені, про що ви, на жаль, часто забуваєте, — сказав Вебер. — Отже, все гаразд, Равіку?
— Поки що гаразд.
— Добре. Вона вранці сказала сестрі, що, як тільки вийде з клініки, відразу поїде до Італії. От ми й спекаємося її.— Вебер потер руки. — Хай там її лікують італійські лікарі. Не люблю, коли в мене в клініці хтось помирає. Завжди йде погана слава.
Равік подзвонив у двері тієї акушерки, що робила аборт Люсьєні. Чекати довелося досить довго. Нарешті йому відчинив якийсь чоловік, зарослий чорною щетиною. Побачивши Равіка, він притримав двері.
— Вам чого треба? — буркнув він.
— Хочу поговорити з мадам Буше.
— Їй нема коли говорити.
— Нічого, я почекаю, поки вона звільниться.
Чоловік хотів замкнути двері.
— Якщо тут не можна почекати, я вернуся за п’ятнадцять хвилин, — сказав Равік. — Але не сам, а з кимось, кого вона неодмінно впустить.
Чоловік сердито лупнув на нього очима.
— Що це означає? Чого ви хочете?
— Я вже сказав, що хочу поговорити з мадам Буше.
Чоловік завагався.
— Почекайте, — врешті сказав він і замкнув двері.
Равік дивився на обдерті, пофарбовані брунатною фарбою двері, на бляшану скриньку для пошти й на круглу емальовану табличку з прізвищем. Скільки горя і страху перейшло крізь ці двері. І все через кілька безглуздих законів, що змушують жінок звертатися не до лікарів, а до партачів. Хіба цим зберегли хоч одну дитину? Жінка, що не хоче народжувати, завжди знайде спосіб позбутися дитини, чи є такий закон, чи немає. Тільки що тисячі жінок щоденно руйнують своє здоров’я, оце й усе.
Двері знову відчинилися.
— Ви з поліції? — спитав неголений чоловік.
— Якби я був із поліції, то не чекав би тут так довго.
— Заходьте.
Чоловік мало не за руку провів його темним коридором до кімнати, тісно заставленої меблями. Оббита плюшем канапа, кілька позолочених стільців, підроблений обюссонський килим, шафка з горіхового дерева, на стінах естампи в пасторальному стилі. Перед вікном на металевій підставці— клітка з канаркою. Скрізь, де тільки було місце, стояла порцеляна і фаянсові фігурки.
З’явилася мадам Буше, неймовірно гладка жінка в широчезному, вже не зовсім чистому кімоно. Не жінка, а почвара. Проте обличчя в неї було гарне й гладеньке, тільки очі неспокійно бігали.
— Що ви бажаєте, мсьє? — не сідаючи, діловито спитала вона.
Равік теж підвівся.
— Я прийшов від Люсьєни Мартіне. Ви робили їй аборт.
— Дурниці! — відразу ж цілком спокійно заперечила вона. — Я не знаю ніякої Люсьєни Мартіне й не роблю абортів. Ви, певне, помилилися або вам хтось набрехав.
Мадам Буше вдала, що цим питання вичерпане й що вона хоче йти. Але й далі стояла. Равік чекав. Вона обернулася до нього.
— Ви ще щось хотіли?
— Аборт був невдалий. У дівчини почалася страшна кровотеча, й вона мало не померла. Довелося робити їй операцію. Я її оперував.
— Брехня, — раптом засичала мадам Буше. — Брехня! Падлюки! Самі себе чикрижать, а тоді хочуть приплутати інших. Та я їй покажу! От же падлюки! Мій адвокат усе залагодить. Мене всі знають, і я вчасно сплачую податок. Хотіла б я побачити, як та нахабна тварюка, та хвойда…