Він кивнув Ежені, щоб та починала давати наркоз.
— Нехай мати піде в поліцію. Страхова компанія повинна заплатити. — На обличчі в хлопця раптом виступили краплі поту, ніби на нього бризнув дощ. — Коли ви відріжете ногу, вони заплатять більше… ніж тоді… як вона не згинатиметься…
Очі потонули в синювато-чорних синцях, які виступили на шкірі, немов брудні калюжі. Хлопець застогнав і квапливо замурмотів:
— Мати не розуміє… вона… допоможіть…
Він більше не зміг витримати й почав кричати, глухо, здавлено, ніби в ньому сидів якийсь змордований звір.
— Равіку, що нового на світі? — спитала Кет Гегстрем.
— Навіщо вам про це знати, Кет? Краще думайте про щось веселіше.
— Мені здається, що я лежу тут хтозна-відколи. Все лишилося так далеко, ніби у воду кануло.
— Нехай воно там у воді й залишається на якийсь час. Не думайте про нього.
— Не можу. Часом мені здається, що ця кімната — останній ковчег, а вікна вже заливають хвилі потопу. І стає страшно. Що в світі нового, Равіку?
— Нічого нового, Кет. Світ невтомно готується до самогубства й водночас не хоче визнати цього.
— Невже буде війна?
— Що вона буде, всі знають. Не знають лише, коли. І кожен сподівається на диво. — Равік усміхнувся. — Ніколи ще у Франції та в Англії не було стільки державних діячів, що вірять у диво. І ніколи ще не було їх так мало в Німеччині.
Кет помовчала.
— Війна неможлива, — врешті сказала вона.
— Так, неможливо уявити собі, що одного дня вона почнеться. І саме тому, що ми вважаємо її неможливою, ми й не готуємось до оборони. Вам боляче, Кет?
— Не так, щоб не можна було терпіти. — Вона поправила подушку. — Як я хочу втекти від цього всього, Равіку.
— Авжеж… — невпевнено відповів він. — Хто не хотів би втекти?
— Коли я вийду звідси, то поїду до Італії. У Ф’єзоле. В мене там є тихий старий будинок із садком. Хочу трохи пожити там. У Ф’єзоле ще, мабуть, прохолодно. Ще блякле, але незахмарене сонце. В полудень на південний бік кам’яної огорожі вилазять перші ящірки. Увечері долинає гомін дзвонів із Флоренції. А вночі за кипарисами видно місяць і зірки. В будинку є книжки і великий кам’яний камін. Перед ним стоять дерев’яні ослінчики. Можна посидіти біля вогню. На таганах зроблені гнізда на чарку. Підігрівати червоне вино. І нема людей. Тільки одне літнє подружжя, що доглядає дім і садибу.
Вона глянула на Равіка.
— Чудово, — сказав він. — Спокій, вогонь у каміні, книжки і тиша… Колись у цьому добачали тільки міщанство. А тепер це мрія про втрачений рай.
Вона кивнула головою.
— Побуду там трохи. Кілька тижнів. А може, й кілька місяців. Не знаю. Хочу заспокоїтись. Тоді ще повернуся до Парижа, а звідси вже поїду в Америку.
Равік почув, як у коридорі забряжчав посуд. Хворим розносили вечерю.
— Добре зробите, Кет, — сказав він.
Вона трохи повагалася, тоді спитала:
— Равіку, а я ще зможу мати дитину?
— Не зразу. Спершу треба набратися сили.
— Я не те мала на думці. Чи взагалі зможу колись. Після цієї операції. Ви не…
— Ні,— сказав Равік. — Ми нічого не вирізали. Нічогісінько.
Вона глибоко відітхнула.
— Оце я й хотіла взнати.
— Але ще доведеться довго чекати. Треба, щоб обновився весь ваш організм.
— Байдуже, скільки чекати. — Кет відгорнула назад волосся. В присмерку блиснув самоцвіт на її пальці.— Смішно, що я про таке питаю, правда? Саме тепер.
— Ні. Про таке питають дуже часто. Частіше, ніж ви думаєте.
— Мені раптом усе тут остогидло. Я хочу вернутися додому й вийти заміж. По-справжньому, по-старомодному, хочу мати дітей, заспокоїтися, хвалити господа й тішитися життям.
Равік дивився у вікно. Над дахами багряніла вечірня заграва. Світляні реклами тонули в ній, наче безкровні тіні.
— Мої мрії вам, певне, здаються безглуздими після всього, що ви про мене знаєте, — почувся голос Кет у нього за спиною.
— Ні, Кет. Анітрохи.
Джоан Маду з’явилася о четвертій ночі. Равік прокинувся, почувши, як відчинилися двері. Він спав і не чекав на неї. Він побачив її в дверях — вона силкувалась пропхатися в них із цілим оберемком великих хризантем. Обличчя її не було видно. В темряві проступали тільки обриси її постаті та мріли великі білі віночки квіток.
— Що це таке? — спитав він. — Цілий ліс хризантем. Боже, звідки вони взялися?
Джоан пронесла квітки крізь двері і з розгону шпурнула їх на ліжко. Квітки були вологі й прохолодні, а листя гостро пахло осінню і землею.
— Подарунки, — пояснила вона. — Відколи ми з тобою познайомились, я почала отримувати подарунки.