— Забери їх геть. Я ще не помер, щоб лежати під квітками… та ще й хризантемами. Заслужене стареньке ліжко готелю «Ентернасіональ» почало скидатися на труну.
— Ні! — Джоан квапливо схопила квітки на оберемок і кинула їх додолу. — Не кажи такого! Ніколи!
Равік глянув на неї. Він уже забув, за яких обставин познайомився з нею.
— Не зважай на мої слова! Я їх сказав не подумавши.
— Ніколи більше не кажи такого. Навіть жартома. Обіцяй мені.
Губи її тремтіли.
— Але ж послухай, Джоан… Невже мій жарт справді так налякав тебе?
— Авжеж. Більше, ніж налякав. Я сама не знаю, що зі мною.
Равік устав.
— Я вже ніколи так не жартуватиму з тобою. Тепер ти задоволена?
Джоан кивнула головою і прихилилась до його плеча.
— Не знаю, що зі мною діється. Я просто не можу витримати згадки про те. Ніби з темряви до мене простягається рука. Це страх… несвідомий страх, немов на мене щось чигає.— Вона пригорнулася до нього. — Оборони мене.
Равік міцно обняв її.
— Не бійся… я тебе обороню.
Джоан знов кивнула головою.
— Ти можеш оборонити…
— Ще б пак, — з сумною іронією сказав він, згадавши Кет Гегстрем. — Можу… звичайно, можу…
Джоан ворухнулася в його обіймах.
— Я вчора приходила сюди…
Равік завмер.
— Приходила?
— Так.
Він мовчав. Світ раптом змінився. Як же по-дитячому він поводився! Чекати або не чекати — навіщо все це? Безглузда гра з тим, хто взагалі не грає.
— Тебе не було…
— Так.
— Я знаю, що не повинна питати, де ти був.
— Не повинна.
Вона відхилилася від нього.
— Я б хотіла скупатися, — мовила вона іншим голосом. — Я змерзла. Можна? Чи я збуджу весь готель?
Равік усміхнувся.
— Не питай про наслідки, коли хочеш щось зробити. А то так і не зробиш.
Джоан глянула на нього.
— Коли йдеться про дрібниці, то можна й спитати. А як про важливе, то ні.
— Теж правда.
Джоан зайшла до ванної і пустила воду. Равік узяв пачку сигарет і сів на підвіконня. Над дахами здіймалася червона заграва освітленого міста, в якій нечутно кружляли сніжинки. Вулицею прогарчало таксі. На підлозі блякло біліли хризантеми. На канапі лежала газета. Він. приніс її ввечері. Бої на чеському кордоні, бої в Китаї, ультиматум, десь упав уряд. Равік узяв газету й засунув її під квітки.
Джоан, розпашіла, вийшла з ванної і присіла навпочіпки серед квіток поряд із Равіком.
— Де ти був учора вночі?
Він подав їй сигарету.
— Ти справді хочеш знати?
— Хочу.
— Я був тут, — трохи повагавшись, сказав він. — Чекав на тебе. Потім вирішив, що ти вже не прийдеш, і подався в місто.
Джоан мовчала. Її сигарета то жевріла, то пригасала в темряві.
— Оце й усе, — докінчив Равік.
— Ти пішов чогось випити?
— Так…
Джоан обернулася до нього.
— Равіку, — мовила вона, — ти справді пішов у місто через мене?
— Так.
Вона сперлась йому на коліна. Крізь халат він відчув її тепло. Це було її тепло й тепло халата, ріднішого йому за деякі роки його власного життя, і раптом йому здалося, ніби халат і Джоан давно вже пов’язані між собою, ніби вона повернулася назад звідкись із його минулого.
— Равіку, я ж приходила до тебе кожного вечора. Ти повинен був знати, що вчора я також прийду. Може, ти вийшов з готелю, щоб не бачити мене?
— Ні.
— Якщо ти не хочеш бачити мене, скажи відверто.
— Я б сказав тобі.
— Отже, не тому?
— Ні, справді не тому.
— То я щаслива.
Равік глянув на неї.
— Що ти сказала?
— Я щаслива.
Він хвилину помовчав.
— А ти розумієш, що кажеш? — спитав нарешті він.
— Так.
Тьмяне світло знадвору відбивалося в її очах.
— Такими словами не кидаються, Джоан.
— А я й не кидаюся.
— Щастя, — мовив Равік. — Де воно починається й де кінчається?
Він торкнувся ногою хризантем. Щастя, подумав він. Блакитні обрії юності. Золота, ясна рівновага життя. Щастя! Господи, де воно ділося?
— Воно починається з тобою і кінчається з тобою, — відповіла Джоан. — Це ж так просто.
Равік мовчав. Що вона балакає, подумав він.
— Ти ще, може, скажеш, що кохаєш мене? — мовив він нарешті,
— Я тебе кохаю.
Він махнув рукою.
— Ти ж мене майже не знаєш.
— А хіба це стосується до кохання?
— Ще й як. Кохати — це коли хочеш разом із кимось постаріти.
— Такого кохання я не знаю. А знаю інше: коли без когось не можеш жити.