Вона кивнула головою. На очах у неї раптом виступили сльози.
— Нічого не означає,— відповіла вона. — Нічогісінько.
— Неправда, — заперечив Равік, знаючи, що це таки правда.
— Ні. Це нічогісінько не означає. Ти мусиш мене кохати, любий, та й годі.
Він помовчав.
— Ти мусиш мене кохати, — ще раз сказала Джоан. — А то я пропала.
Пропала, подумав він. Як легко вона про це каже! Хто справді пропав, той уже мовчить.
XII
— Ви відрізали ногу? — спитав Жанно.
Його вузеньке личко було безкровне й сіре, як стіна старого будинку. Ластовиння проступало на ньому так чітко, наче то були темні цятки фарби. Обрубок ноги лежав у дротяному ковпаку, зверху прикритому ковдрою.
— Тобі боляче? — спитав Равік.
— Так. У ступні. Дуже болить ступня. Я питав сестру. Але та стара відьма нічого не каже мені.
— Тобі ампутували ногу, — відповів Равік.
— Вище коліна чи нижче?
— Сантиметрів на десять вище. Коліно виявилося розтрощеним, його не можна було врятувати.
— Добре, — мовив Жанно. — То й пенсія буде відсотків на десять більша. Дуже добре. Дерев’янка однаково дерев’янка, чи вона вище коліна, чи нижче. А зайві десять або п’ятнадцять відсотків — то вже гроші, які щомісяця кладеш до кишені.— Він помовчав. — Матері тим часом краще не кажіть. Через цей ковпак на обрубкові вона однаково нічого не побачить.
— Ми їй нічого не скажемо, Жанно.
— Страхова компанія повинна виплачувати мені пенсію до кінця життя. Правда ж?
— Мабуть.
На блідому обличчі хлопця з’явилося щось схоже на усмішку.
— Ну й здивуються ж вони! Мені тринадцять років. Довго їм доведеться платити. Ви вже довідалися, котра це саме компанія?
— Ще ні. Та в нас є номер машини. Ти ж сам його помітив. З поліції вранці вже були тут. Хотіли скласти протокол. Але ти ще спав. Вони ввечері знов прийдуть.
Жанно задумався.
— Свідки, — сказав нарешті він. — Важливо, щоб були свідки. А в нас вони є?
— Начебто є. Твоя мати записала дві адреси. Я бачив у неї в руках папірець.
Хлопець захвилювався.
— Вона його загубить, якщо вже не загубила. Самі знаєте, яка в старих пам’ять. Де вона тепер?
— Мати просиділа біля тебе цілу ніч і цілий ранок. Ми її вмовили піти відпочити. Вона скоро знов прийде.
— Аби тільки вона не загубила папірця. Поліція… — він кволо махнув худенькою ручкою і промурмотів: — Шахраї, всі вони шахраї. Що поліція, що страхова компанія — один біс. Та якщо є добрі свідки… Коли мати прийде?
— Скоро. Хай тебе це не хвилює. Все буде гаразд.
Жанно заворушив губами, ніби щось жував.
— Часом вони виплачують гроші зразу. Дають замість пенсії відшкодування. З тими грішми ми з матір’ю могли б відкрити крамничку.
— Відпочивай, — сказав Равік. — Про це ще встигнеш поміркувати.
Хлопець похитав головою.
— Треба відпочити, — сказав Равік. — Ти повинен мати ясну голову, коли прийдуть із поліції.
— Ай справді. То що ж мені робити?
— Спи.
— Але ж тоді…
— Тебе збудять, не бійся.
— Там було червоне світло. Я добре бачив.
— Певне, що червоне. А тепер спробуй трохи поспати. Он дзвінок, як щось буде треба, дзвони сестрі.
— Докторе…
Равік обернувся.
— Аби тільки все скінчилося гаразд. — На його напруженому, по-старечому розумному обличчі, що сіріло на тлі білої подушки, майнула тінь усмішки. — Має ж колись людині пощастити, га?
Вечір був вологий і теплий. Пошматовані хмари пливли над самим містом. Перед рестораном «Фуке» на тротуарі стояли круглі жаровні, а навколо них кілька столиків і стільців. Біля одного столика сидів Морозов. Він махнув Равікові рукою.
— Ходи вип'єш зі мною.
Равік підсів до нього.
— Ми забагато сидимо в чотирьох стінах, — сказав Морозов. — Ти ніколи не думав про це?
— Ти не сидиш. Ти вічно стовбичиш на вулиці перед «Шехерезадою».
— Кинь свою нікчемну логіку, хлопче. Ввечері я не людина на лоні природи, а такі собі двоногі двері до «Шехе-резади». Кажу тобі ще раз, ми забагато сидимо в чотирьох стінах. Забагато думаємо в чотирьох стінах. Завелику частку життя проводимо в чотирьох стінах. І надто часто впадаємо в розпач у чотирьох стінах. А на лоні природи хіба можна впасти в розпач?
— Ще й як, — відповів Равік.
— Це тільки тому, що ми забагато перебуваємо в чотирьох стінах. Коли звикнеш до природи, то не впадаєш у розпач. Та й розпач на природі пристойніший, ніж в окремій квартирі з кухнею. І затишніший. Не заперечуй! Бажання вічно заперечувати свідчить про обмеженість духу західного світу. Хіба ні? У мене сьогодні вільний вечір, і я хочу натішитися життям. До речі, ми й п’ємо забагато в чотирьох стінах.