Морозов глянув на годинника.
— Восьма, — сказав він. — Дарма чекати довше. Ми вже сидимо тут понад дві години. В цю пору він уже не з’явиться. Тепер у Франції всі вечеряють.
— Іди собі, Борисе. І взагалі, навіщо тобі тут зі мною сидіти?
— Не в тім річ. Я можу сидіти з тобою тут скільки завгодно. Але я не хочу, щоб ти довів себе до сказу. Немає глузду сидіти тут цілими годинами. Тепер його з таким самим успіхом можна зустріти де завгодно. Навіть швидше зустрінеш у ресторані, нічному клубі чи борделі.
— Я знаю, Борисе.
Морозов поклав йому на плече свою велику волохату руку.
— Послухай мене, Равіку, — сказав він. — Якщо тобі судилося його зустріти, ти його десь та спопадеш, а якщо ні, то роками чекатимеш на нього, і дарма. Ти розумієш, що я маю на думці? Завжди будь насторожі, скрізь. І завжди будь готовий до всього. Але живи так, наче ти помилився. Мабуть, так воно й є. Більше ти нічого не можеш зробити. А то замучиш себе. Я знаю це з власного досвіду. Років двадцять тому сам був у такому стані. Весь час мені ввижався той, хто вбив мого батька. Галюцинації.— Він допив свою чарку. — Прокляті галюцинації. А тепер ходімо й десь повечеряємо.
— Іди сам, Борисе. Я прийду пізніше.
— Ще посидиш тут?
— Трохи посиджу. Потім піду в готель. Мені там треба дещо зробити.
Морозов пильно глянув на нього. Він знав, чого Равікові треба в готель. Але й знав, що вже нічого не вдіє. Хай як хоче, то його справа.
— Ну гаразд, — сказав він. — Я буду в «Мер Мері». А тоді в «Бубличках». Подзвони або приходь. — Він звів кущуваті брови. — І не ризикуй. Не треба дешевого геройства! І заплішеного ідіотизму також. Стріляй тільки тоді, як будеш певен, що зможеш утекти. Це не дитяча гра і не гангстерський фільм.
— Знаю, Борисе, не турбуйся.
Равік заскочив в «Ентернасіональ» і дуже швидко вийшов звідти. Ідучи повз готель «Мілан», він глянув на годинника. Пів на дев’яту. Можна ще застати Джоан.
Вона відчинила йому двері.
— Ти прийшов сюди, Равіку? — вражено спитала вона.
— Так.
— Ти ні разу ще не був тут від того вечора, як забрав мене звідси.
Він неуважно всміхнувся.
— Справді, Джоан. У нас із тобою дивне життя.
— Так. Наче в кротів чи в кажанів. Або в сов. Ми бачимось тільки як стемніє.
Вона, широко ступаючи, м’яко й нечутно ходила по кімнаті. На ній був синій халат чоловічого крою, туго підперезаний поясом. На ліжку лежала чорна сукня, в якій вон& виступала в «Шехерезаді». Вона була дуже гарна й безмежно далека.
— Тобі не час уже йти, Джоан?
— Ще ні. За півгодини. Це моя найкраща пора. Година перед тим, як іти в «Шехерезаду». Бачиш, що я тоді маю. Каву і хтозна-скільки часу. А тепер навіть ти прийшов. І кальвадос є.
Вона подала йому пляшку. Равік поставив її на стіл, не відкоркувавши. Потім обережно взяв Джоан за руки.
— Слухай, — мовив він.
Світло в її очах погасло. Вона підступила до нього.
— Кажи відразу, що сталося?
— Сталося? Що могло статися?
— Не знаю, але щось сталося. Коли ти такий, як тепер, завжди щось стається. Ти тому й прийшов?
Він відчув, що її руки випручуються з його рук. Джоан не ворушилася, і руки не ворушилися. Тільки здавалося, наче щось усередині в них тікало від нього.
— Джоан, не приходь до мене сьогодні ввечері. Ні сьогодні, ні завтра. І ще кілька днів.
— Тобі треба бути в клініці?
— Ні. Щось інше. Я не можу тобі нічого сказати. Але це не стосується наших взаємин.
На мить вона завмерла. Потім сказала:
— Добре.
— Ти мене розумієш?
— Ні. Та коли ти кажеш, що так треба, то треба.
— Ти сердишся на мене?
Джоан глянула на нього.
— Боже! Хіба я могла б на тебе за щось сердитись, Равіку?
Він підвів очі. Йому ніби хтось міцно здавив рукою серце. Джоан не думала над тим, що сказала, але ніщо не змогло б схвилювати його дужче, ніж ці слова. Він майже не надавав значення тому, що вона нашіптувала йому вночі,— все те забувалося, коли за вікном починав сіріти ранок. Він знав, що її захват у ті години, коли вона сиділа чи лежала поряд із ним, — це захват самою собою, п’яний дурман, хвилинний спалах, та й годі. І ось тепер уперше, ніби пілот, що в дірках між осяйними хмарами, в яких грається в піжмурки світло, раптом помічає внизу зелену, брунатну, розкішну землю, він теж побачив щось більше. За захватом він помітив відданість, за сп’янінням — почуття, за брязкальцями слів — довіру. Він сподівався чого завгодно — запитань, підозри, нерозуміння, тільки не цього. Завжди так виходить: лише дрібниці відкривають нам очі, — важливі вчинки нічого не пояснюють. Вони стоять надто близько до мелодрами, в них нуртує бажання збрехати.