Джоан подивилася на нього.
— Коли ти кажеш таке, мені гидко слухати.
— І мені гидко.
— Не кажи такого. Навіть жартома. Диво обертається в якийсь трюк.
Равік промовчав.
— І це звучить так, наче тобі все набридло і ти вже роздумуєш, як би кинути мене.
Равік глянув на неї з прихованою ніжністю.
— Хай тебе це не хвилює, Джоан. Я тебе ніколи не кину. Але прийде час, і ти кинеш мене. Напевне кинеш.
Джоан рвучко поставила чарку на стіл.
— Що за дурниці! Я тебе ніколи не кину. Чого ти навіюєш мені такі думки?
Очі, подумав Равік. У них спалахують блискавки. Лагідні, червонясті блискавки, ніби відблиск цілого моря свічок.
— Джоан, — сказав він, — я тобі нічого не навіюю. Але розповім тобі казку про морську хвилю і камінь-стрімчак. Це давня казка. Її вже знали, як нас іще й на світі не було.
Слухай. Була собі колись хвиля й закохалася вона в прибережний камінь, скажімо, в затоці на Капрі. Вона огортала його піною і бризками, день і ніч цілувала, обіймала своїми білими руками. Вона зітхала, і плакала, і благала, щоб він прийшов до неї. Вона його кохала, упадала коло нього, а, упадаючи, поволі підточувала. І одного чудового дня камінь подався. Зовсім підточений, він упав у її обійми.
Равік ковтнув кальвадосу.
— І що? — спитала Джоан.
— І раптом не стало каменя, не було вже з ким гратися, не було кого любити і за ким тужити. Лишився тільки уламок на морському дні. Хвиля була розчарована, їй здавалося, що той камінь обдурив її. І тоді вона знайшла собі другий камінь.
— То й що? — Джоан недовірливо дивилася на нього. — Що з цього випливає? Камінь повинен був лишитися каменем.
— Так завжди кажуть хвилі. Але все рухоме сильніше за те, що не рухається. Вода сильніша за камінь.
Джоан нетерпляче махнула рукою.
— А до чого тут ми? Це ж просто казка, вигадка. Чи ти знов глузуєш із мене? Коли вже на те пішлося, то кинеш мене ти. Це вже я знаю напевне.
— Це будуть твої останні слова перед тим, як ти мене кинеш, — сміючись відповів Равік. — Ти скажеш, що я тебе кинув. І наведеш багато доказів цьому… І сама повіриш у них… І матимеш слушність перед найстарішим суддею світу: перед природою.
Він підкликав офіціанта.
— Можна купити цю пляшку кальвадосу?
— Ви хочете її взяти з собою?
— Саме так.
— У нас цього не заведено, пане. Ми не продаємо напоїв у пляшках.
— Спитайте у господаря.
Офіціант повернувся з газетою. То була «Парі суар».
— Господар зробив для вас виняток, — сказав він, міцно заткнув корок і загорнув пляшку в газету, спершу сховавши до кишені спортивний додаток. — Нате, пане. Найкраще тримайте її в темному прохолодному місці. Це кальвадос із ферми діда нашого господаря.
— Чудово. — Равік розрахувався, взяв пляшку й оглянув її.— Ходи з нами, сонячне сяйво. Протягом довгого гарячого літа й блакитної осені ти гріло яблуні в старому, обвіяному
вітрами нормандському саду. Ти нам потрібне. Бо десь у всесвіті лютує буря.
Вони вийшли на вулицю. Накрапав дощ. Джоан зупинилася.
— Ти мене кохаєш, Равіку?
— Так, Джоан. Дужче, ніж тобі здається.
Вона пригорнулася до нього.
— Інколи в це важко повірити.
— Навпаки. Хіба я розповідав би тобі такі казки, якби не кохав тебе?
— Краще б ти розповідав щось інше.
Равік дивився на дощ і всміхався.
— Кохання, Джоан, це не плесо ставка, в яке можна дивитися, мов у дзеркало. Воно має припливи й відпливи. І уламки кораблів, що зазнали аварії, і затонулі міста, і восьминоги, і бурі, і скриньки з золотом, і перли. Але перли лежать дуже глибоко.
— Про це я нічого не знаю. Для мене кохання — це коли люди належать одне одному. Навіки.
Навіки, подумав він. Давня дитяча казка. Навіки, коли не можна втримати навіть хвилини!
Джоан застебнула пальто.
— Хотіла б я, щоб уже було літо, — мовила вона. — Я ще ніколи не чекала його так, як цього року.
Джоан дістала з шафи свою чорну вечірню сукню й шпурнула її на ліжко.
— Ох, як я її часом ненавиджу. Вічне чорне манаття! Вічна «Шехерезада»! Завжди те саме! Все те саме!
Равік подивився на неї, проте нічого не сказав.
— Ти цього не розумієш? — спитала вона.
— Ще й як…
— То чому ти не забереш мене звідти, коханий?