— Куди?
— Куди-небудь! Байдуже куди!
Равік розгорнув з газети пляшку, витяг корок, потім приніс чарку й налив її по вінця.
— На, — сказав він. — Випий.
Джоан похитала головою.
— Не допоможе. Буває, п’єш і не допомагає. Часом узагалі ніщо не допомагає. Сьогодні ввечері мені не хочеться туди йти. До тих ідіотів.
— То не йди.
— А потім?
— Подзвони, що ти захворіла.
— Завтра однаково доведеться йти. Так буде ще гірше.
— Можна захворіти на кілька днів.
— Однаково. — Вона глянула на Равіка. — Що це? Що зі мною діється, коханий? Може, це через дощ? Або через цю мокру темряву? Інколи мені здається, що я лежу в труні. Тонеш у сірих надвечір’ях. Тільки в тому твоєму маленькому ресторанчику я забула про все й почувалася щасливою з тобою… Навіщо ти завів мову про те, що тебе кидають або ти кидаєш? Я не хочу нічого про це знати й не хочу нічого чути! Мене від цього сум бере, перед очима постають видива, яких я не хочу бачити, і викликають у душі тривогу. Я знаю, ти не мав нічого поганого на думці, але твої слова зачепили мене за живе. Дуже зачепили, а тоді почався дощ і стемніло. Ти цього не розумієш. Ти сильний.
— Сильний? — перепитав Равік.
— Так.
— Звідки ти знаєш?
— Ти нічого не боїшся.
— Я вже нічого не боюся. Це не те саме, Джоан.
Не слухаючи його, вона сягнистим кроком ходила по кімнаті, що здавалася надто тісною для неї. Вона завжди ходить так, ніби рухається проти вітру, подумав Равік.
— Мені хочеться втекти від усього цього, — мовила вона. — Від цього готелю, від нічного клубу, від масних поглядів. Утекти! — Вона зупинилася. — Равіку, невже ми мусимо жити так, як тепер? Хіба ми не можемо жити, як інші люди, що кохають одне одного? Бути разом, мати щось своє, проводити вечори в затишку і спокої, а не сидіти на валізах, марнувати порожні дні в готельннх номерах, де ми всім чужі…
На обличчі в Равіка не проступало ніякого почуття. Починається, подумав він. Колись до цього мало дійти.
— Ти й справді гадаєш, що ми можемо так жити, Джоан?
— А чому ні? Інші ж живуть. їм тепло, вони разом, мають кілька кімнат. І коли зачинять двері, то можуть забути про всі тривоги, вони не просочуються крізь стіни, як тут.
— Ти справді так думаєш? — перепитав він.
— Справді.
— Гарненька квартирка з гарненьким міщанським щастям. Приємний затишок на краю вулкана. Ти справді так гадаєш?
— Все це можна назвати й інакше, — сказала вона сумно, — не так зневажливо. Коли хтось кохає, то знаходить для цього інші слова.
— Річ не в словах, Джоан. Але невже ти справді так гадаєш? Ми обоє не створені для такого життя.
Джоан зупинилася.
— Я створена.
Равік усміхнувся. В його усмішці була ніжність, іронія й сум.
— Ти також не створена для цього, Джоан, — сказав він. — Ще більше, ніж я. Та головне не це. Є й інша причина.
— Є, я знаю, — гірко мовила вона.
— Ні, Джоан, нічого ти не знаєш. Але я тобі скажу. Так буде краще. Щоб ти не думала бозна-чого.
Вона все ще стояла перед ним.
— Скажу коротко, — повів він далі.— І потім ні про що вже не розпитуй мене.
Джоан мовчала. Обличчя її раптом стало порожнім і ніби мертвим, як було раніше. Він узяв її за руки.
— Я живу у Франції нелегально, — сказав рін. — Без ніяких документів. Ось тобі й причина. Тому я ніколи не зможу найняти квартиру й ніколи не зможу одружитися, якщо когось покохаю. Для цього потрібні паспорт і віза. А в мене їх нема. Працювати я також не маю права. Доводиться все робити тайкома. Я ніколи не зможу жити інакше, як тепер.
Вона вражено дивилася на нього.
— Це правда?
Равік здвигнув плечима.
— Десь так, як я, живуть тисячі людей. Ти, мабуть, і сама знаєш. Усі тепер знають це. Я один із тих тисяч. — Равік усміхнувся й відпустив її руки. — Людина без майбутнього, як каже Морозов.
— Так… але…
— Мені ще навіть дуже добре. Я працюю, живу і маю тебе… Що важать проти цього якісь там дрібні незручності?
— А поліція?
— Поліція не вельми цікавиться нами. Якщо я випадково попадуся їй, мене вишлють, і все. Але навряд чи я попадуся. А тепер зателефонуй до свого нічного клубу, що ти не прийдеш. Нехай цей вечір буде наш. Цілий вечір. Скажи, що ти хвора. Якщо потрібна буде довідка, я візьму її тобі у Вебера.
Джоан не рушила з місця.
— Вишлють, — сказала вона так, ніби аж тепер збагнула, що це означає.— Вишлють? Із Франції? І тебе не буде?
— Недовго.
Здавалося, Джоан не почула, що він сказав.
— Тебе не буде, — мовила вона. — Не буде І Що ж я тоді робитиму?