— Ще хвилинку, сестро, — сказав Дюран. — Перевірте пульс, зміряйте тиск і температуру.
— Я все вже зробила.
— То починайте давати наркоз.
Сестра пішла.
— Ну добре, — зважився нарешті Дюран. — Я даю вам тисячу.
— Дві тисячі,— поправив його Равік.
Дюран погладив сиву борідку, не маючи сили погодитись на таку втрату.
— Слухайте, Равіку, — сказав він нарешті підлесливим голосом, — як утікач, що не має права практикувати…
— Я не маю права оперувати й у вас, — спокійно докінчив за нього Равік.
Він чекав тепер звичної сентенції про те, що повинен бути вдячний країні, яка дала йому притулок. Проте Дюран стримався. Він побачив, що більше нічого не доможеться, а час не ждав.
— Дві тисячі,— сказав він так гірко, ніби ці слова були банкнотою, що застрягла йому в горлі.— Доведеться викласти їх зі своєї кишені. А я для вас стільки зробив і думав, що ви про це не забули.
Дюран ще трохи почекав. Дивно, міркував Равік, що кровопивці так люблять читати мораль. Цей старий шахрай зі стрічкою Почесного Легіону в петельці дорікає мені, що я його шантажую, замість того щоб самому згоріти з сорому. І навіть переконаний, що має слушність.
— Отже, дві тисячі,— сказав нарешті Дюран. — Дві тисячі,— ще раз проказав він так, ніби це означало: «Все пропало — батьківщина, господь бог, свіжа спаржа, печені куріпки, витриманий „Сент Еміліон“!» — Ну, а тепер ми можемо починати?
У хворого було сите черевце й тоненькі руки та ноги. Равік випадково довідався, кого мав оперувати. Це був Леваль, службовець, що завідував справами емігрантів. Вебер розповів йому це, немов смішний анекдот. В «Ентернасіоналі» кожен утікач знав прізвище Леваля.
Равік швидко зробив перший надріз. Шкіра розгорнулася, мов сторінки в книжці. Він затиснув її скобками й почав роздивлятися жовтуватий жир, що вивалився нагору.
— Ми зробимо йому додаткову безкоштовну послугу — скинемо кілька фунтів ваги. Потім він її знов зможе нажерти, — сказав Равік Дюранові.
Той нічого не відповів. Равік вирізав шар жиру, щоб добратися до м’язів. Ось він лежить переді мною, пострах утікачів, подумав Равік. Людина, що тримає в своїй руці сотні людських доль, у цій блідій кощавій руці, яка тепер безвладно лежить на простиралі. Це за його наказом мали вислати старого професора Меєра. У професора не було вже сили ще раз долати той хресний шлях, і за день до того, як по нього мали прийти, він повісився в шафі у готелі «Ентернасіональ», бо ніде більше не знайшов гачка. З голоду він став такий легкий, що гачок, призначений для одягу, витримав його, і йому вдалось повіситися. Вранці покоївка знайшла в шафі жменю ганчір’я і те, що лишилося від Меєра. Більше в номері нічого не було. Якби це сите черевце мало бодай крихту співчуття, професор Меєр і досі був би живий.
— Скобки, — сказав Равік. — Тампон.
Він оперував далі. Точність гострого ножа. Професійна впевненість, що розрізано стільки як треба. Черевна порожнина. Нутрощі, наче білі кільчасті черв’яки. Цей чоловічок з розрізаним животом також мав свої моральні засади. По-людському він співчував Меєрові, але в нього було ще й те, що він звав своїм національним обов’язком. Завжди знайдеться ширма, за якою можна сховатися: у кожного начальника є свій начальник, є накази, приписи, обов’язки і, нарешті, багатоголова гідра моралі, необхідності, суворої дійсності, відповідальності чи як там її ще називають… Завжди знайдеться ширма, щоб обминути прості закони людяності.
Ось і жовчний міхур, запалений, набряклий. Його доконали сотні порцій яловичої полядвиці Россіні, подрібку за рецептом де Кена, качки з жирними підливами, а до того ще й погана вдача та сотні літрів доброго «бордо». Старий Меєр не мав такого клопоту. А що, якби зробити поганий розріз — довший і глибший, ніж належить? Може, за тиждень у кімнаті, просякнутій духом старих паперів і мілі, де тремтячі втікачі чекають на свою долю, з’явився б добріший чиновник? Може, добріший, а може, й ще лихіший. Цей шістдесятирічний черевань, що тепер лежить під наркозом на операційному столі під яскравими лампами, безперечно, вважає себе за гуманіста. Він напевне лагідний батько і добрий чоловік, та, переступивши поріг своєї канцелярії, він обертався на тирана, що прикривався фразами: «Ми ж не можемо…» або «До чого ми дійдемо, коли…» Адже Франція не загинула б, якби Меєр і далі їв свої скромні обіди, якби вдова Розенталь і досі чекала в комірчині для покоївок готелю «Ентернасіональ» свого закатованого у в’язниці сина, якби хворий на легені торговець білизною Штальман не відсидів шість місяців у в’язниці за нелегальний перехід кордону й не вмер, вийшовши з неї, якраз перед тим, коли його мали вислати назад за кордон.