Та ні. Розріз був добрий. Не заглибокий і не задовгий. Кетгут. Ганглій. Жовчний міхур. Равік показав його Дюранові. У яскравому світлі він масно полискував. Равік викинув його у відро. Чому у Франції розріз зашивають реверденом? Зняти скобки! Тепле черевце середнього службовця з річним заробітком від тридцяти до сорока тисяч франків. Як же він міг заплатити десять тисяч за операцію? Де він їх заробив? Це черевце теж колись гуляло в крем’яхи. Шов виходить гарний. Стібок повз стібок. На обличчі в Дюрана й досі написані дві тисячі франків, хоч спідня його половина схована під маскою. Вони проглядають у його очах. По тисячі в кожному. Кохання псує вдачу. А то хіба б я вимагав гроші в цього рантьє і підважував його віру в божистість світового ладу й законів визиску? Завтра він з єлейним виглядом сяде коло ліжка цього черевця й прийматиме подяку за свою роботу. Обережно, ще одна скобка! Черевце означає тиждень, прожитий в Антібі з Джоан. Тиждень сонця під час вогненної віхоли нашої доби. Клаптик блакитного неба перед бурею. Тепер підшкірний шар. Дуже гарний шов. Що ж, дві тисячі франків. Треба було б зашити йому ножиці на пам’ять про Меєра. Світло таке біле, що аж сичить. Чого в головах у людей така плутанина? Мабуть, через газети й через радіо. Через нескінченне базікання брехунів і боягузів. Через лавину слів, у якій розпливається зміст. Збиті з пантелику мозки. Відкриті для будь-якої демагогічної погані. Відвиклі жувати твердий хліб знань. Беззубі мозки. Ідіотизм. Ну от, і з цим скінчено. Лишилося зшити шкіру. За кілька тижнів він знов зможе висилати з Франції тремтячих утікачів. А може, без жовчного міхура він буде лагідніший? Якщо не помре. Але такі помирають у вісімдесят років, у пошані, сповнені самоповаги, оточені гордими онуками. Все. Забирайте його!
Равік стяг рукавиці й маску. Службовець з високим становищем нечутно вислизнув з операційної на гумових колесах. Равік подивився йому вслід. Якби ти знав, Левалю, подумав він, що твій бездоганно легальний жовчний міхур дасть можливість мені, нелегальному втікачеві, прожити кілька вкрай нелегальних днів на Рів’єрі!
Він почав мити руки. Поряд із ним поволі й старанно мив руки Дюран. Руки старої людини, що має високий тиск. Дюран старанно тер пальці і в лад цьому ворушив спідньою щелепою, ніби розмелював зерно. Коли він переставав терти пальці, щелепа також не ворушилася. А коли знов починав, то водночас починав і жувати. Цього разу Дюран мив руки особливо старанно й довго. Хоче відтягти ту хвилину, коли доведеться розлучитися з двома тисячами, подумав Равік.
— Чого ви ще чекаєте? — за якийсь час спитав Дюран.
— Вашого чека.
— Я вам перешлю гроші, як пацієнт мені заплатить. Це буде через кілька тижнів, коли він вийде з лікарні.
Дюран заходився витирати руки. Потім налив із пляшки одеколону «д’Орсе» й розтер шкіру.
— Гадаю, ви хоч стільки мені довіряєте?.. Чи як? — спитав він.
Шахрай, подумав Равік. Хоче мене ще трохи принизити.
— Ви ж казали, що пацієнт ваш приятель і оплатить вам тільки витрати.
— Так… — неприязно відповів Дюран.
— Ну, то витрати будуть невеликі. Кілька франків на бинти і плата сестрам. Клініка належить вам. Порахуйте за все сто франків. Можете взяти їх із моєї суми, а потім мені доплатите.
— Витрати, докторе Равіку, на жаль, будуть куди більші, ніж я думав, — сказав Дюран і випростався. — До них треба додати й ці ваші дві тисячі. Тому я буду змушений записати їх пацієнтові в рахунок. — Він понюхав свої напахчені руки. — Отже, бачите…
Він усміхнувся. Його жовті зуби впадали в око на тлі білої бороди. Ніби хтось помочився в сніг, подумав Равік. І все-таки він мені заплатить. А тим часом я позичу грошей у Вебера. Але цей старий цап не дочекається, щоб я його просив ще раз.
— Гаразд, — сказав Равік. — Якщо вам так важко, пришлете їх мені потім.
— Мені не важко. Хоч ваша вимога була дуже раптова й несподівана. Просто є якийсь порядок.
— Гаразд, для порядку я почекаю. Однаково.
— Зовсім не однаково.
— Наслідок той самий, — сказав Равік. — А тепер вибачте, я піду вип’ю чарку. До побачення.
— До побачення, — вражено відповів Дюран.
Кет Гегстрем усміхалася.
— Чому б вам не поїхати зі мною, Равіку?
Струнка, впевнена, довгонога, вона стояла перед ним, засунувши руки в кишені пальта.
— У Ф’єзоле вже, мабуть, розквітли форсиції. Жовте полум’я вздовж садового муру. Камін, книжки і спокій.