Він справді стогнав? Де він? Він відчув на шиї свої руки. Вони були мокрі. І шия була мокра. І груди. І обличчя було мокре. Він розплющив очі. Він ще й досі не зовсім усвідомлював, де він, чи в трясовині серед ялинових заростів, чи десь-інде. Париж іще не зринав у його свідомості. Білий місяць, розіпнутий на хресті, висів над невідомим світом. За темним хрестом проступало блякле світло, немов німб замученого святого. Біле, мертвотне світло нечутно кричало в бліде, металевого кольору небо. Повний місяць за дерев’яною хрестовиною вікна в номері паризького готелю «Ентернасіональ». Равік підвівся. Що це було? Поїзд, що бризкав кров’ю, мчав літнього вечора закривавленою колією… Сон, який так часто йому снився: він знов у Німеччині, оточений, переслідуваний, зацькований катами кривавого режиму, що ввів у закон убивство… Скільки разів уже це верталося до нього вві сні! Він непорушно дивився на місяць, що гасив своїм відбитим світлом усі барви землі. Сни, сповнені жаху концентраційних таборів, застиглих облич убитих друзів, закам’янілого горя тих, хто лишився живий і вже навіть не мав сліз, щоб плакати, тяжкої муки прощань і такої самоти, про яку не розкажеш ніякими словами… Удень ще якось щастило спорудити бар’єр, вал, і за ним не видно було минулого… Люди повільно й тяжко рік за роком споруджували той вал, бажання душили цинізмом, спогади безжально розтоптували й ховали в землю, зривали з себе все, аж до імен, а коли на хвилину послаблювали чуйність, з-за того валу все-таки з’являлося бліде обличчя минулого й кликало їх, солодко й примарно. І тоді вони топили його в алкоголі, напиваючись до безтями. Це вдень… Але вночі ти й досі ще кинутий напризволяще, гальма дисципліни слабшають, і на тебе знов наступає жах, він здіймається на обрії твоєї свідомості, встає з могил, все заклякле в мертвій судомі оживає, насуваються тіні, кров парує, капає з ран, і над бастіонами й барикадами лютує чорна буря. Забути… Не важко забути, поки все навколо освітлює ліхтар волі, та коли він гасне і стає чутно, як ворушиться черва, як зруйнований світ постає з хвиль, немов затонула Вінета, і знов оживає, тоді людині доводиться зовсім інакше. Можна було так напиватися, щоб усе огортав тяжкий олов’яний туман. Напиватися кожного вечора, це теж розвіювало страшні примари. Можна було обертати ночі в дні і дні в ночі — вдень сниться не те, що вночі, тоді ти не такий пропащий, викинутий із життя. Хіба він не пробував так жити? Скільки разів він повертався в готель, коли вулицями вже закрадалися в місто ранкові сутінки. Або чекав ранку у «катакомбі» і пив з кожним, хто хотів із ним пити. Потім із «Шехерезади» приходив Морозов, і вони пили далі під присохлою пальмою в залі без вікон, де тільки за годинником можна було визначити, чи надворі вже розвидняється, чи ні. Так п’ють у підводному човні. Легко дивитися збоку, хитати головою й дорікати, що ти нерозважно поводишся. Та не так легко бути розважному, хай йому біс! Життя є життя, воно нічого не варте і варте дуже багато, від нього можна відмовитись, це теж легко. Але хіба тим самим ти не відмовився б і від помсти, не відмовився б і від того, що кожного дня й кожної години опльовують, висміюють, паплюжать і що все-таки зветься вірою в людяність і в людство? Хоч життя й порожнє, його не викинеш, як стріляний патрон. Воно все ще придатне для боротьби і знадобиться тобі, коли настане її час. Бо треба допомогти бодай на крок витягти цей світ із крові та бруду — не з особистих міркувань і навіть не задля помсти, хоч би ти її й прагнув кожною своєю кровинкою, не з егоїзму і навіть не з альтруїзму, хоч і який він важливий, — а тільки тому, що треба боротися, просто боротися, поки ти дихаєш, і чекати нагоди стати до боротьби. Але чекання точить душу, може, воно взагалі безнадійне. Та ще й у глибині твого серця живе страх, що коли нарешті та нагода настане, ти будеш уже зламаний, виснажений, зледачілий від чекання, надто безсилий, щоб стати в лави борців. Чи не тому ти витоптував із пам’яті все, що точить нерви, твердо й безжально витравлював його сарказмом, іронією і навіть черствістю, втечею в чужу оболонку, в чуже «я»? І все-таки тебе час від часу знов опановує жорстоке безсилля, віддає тебе на поталу снам і примарам…