— Куди ти хочеш їхати?
— Нікуди. Просто покататися.
— Я поїду з тобою.
— А що подумають твої ідіоти?
— Нічого. Я вже попрощалася з ними. Сказала, що ти чекаєш на мене.
— Непогано, — мовив Равік. — Ти тямуща дитина. Стривай, я підійму верх.
— Не треба. В мене пальто тепле. І їдьмо помаленьку. Повз усі ці кав’ярні, де сидять люди, що нічим не сушать собі голови, — просто втішаються своїм щастям і не шукають ніяких виправдань йому.
Вона пурхнула на сидіння поряд з Равіком і поцілувала його.
— Я вперше на Рів’єрі, Равіку, — сказала вона. — Не будь такий жорстокий! Ми вперше по-справжньому разом, ночі вже не холодні, і я щаслива.
Він виїхав із густого потоку машин і повз готель «Карлтон» завернув у бік Жюан-ле-Пена.
— Уперше, — знов сказала вона. — Вперше, Равіку. Я знаю все, що ти можеш мені сказати, і все це буде не те. — Вона прихилилась до нього й поклала голову йому на плече. — Забудь усе, що сьогодні сталося! І ніколи більше не згадуй про нього! Ти чудово водиш машину, знаєш? Як гарно ти вибрався з тієї лавини. Ті ідіоти теж так кажуть. Вони вчора бачили, на що ти здатен за кермом. Із тобою моторошно. В тебе немає минулого. Я про тебе нічого не знаю. Про життя тих ідіотів мені відомо вже в сто разів більше, ніж про твоє. Як ти гадаєш, тут десь можна дістати чарку кальвадосу? Я сьогодні так перехвилювалася, що хочу випити. З тобою важко жити.
Машина мчала вулицею, наче птах, що летів при самій землі.
— Не надто швидко? — спитав Равік.
— Ні. їдь іще швидше. Так, щоб мене всю пронизувало, як вітер крону дерева. Як свистить у вухах ніч! Кохання геть подірявило мене, через нього я стала така, що можу сама себе прозирнути наскрізь. Я тебе так кохаю, що моє серце розкрилось, як жінка в житі під поглядом чоловіка. Моє серце так би й лягло перед тобою. На квітчастій луці. Або знялося й полетіло б. Воно збожеволіло. Воно кохає тебе, коли ти ведеш машину. Не вертаймося в Париж. Украдьмо валізу з коштовностями й цю машину або пограбуймо банк і не вертаймося назад.
Равік зупинився перед невеличким баром. Гудіння мотора затихло, і зразу ж здалеку долинув лагідний, глибокий подих моря.
— Ходімо, — сказав він. — Тут є твій кальвадос. Скільки ти сьогодні вже випила?
— Забагато. Через тебе. А крім того, не могла більше витримувати балаканини тих ідіотів.
— То чого ж ти не прийшла до мене?
— А я й пришла до тебе.
— Прийшла, коли подумала, що я тебе лишаю. Ти щось їла?
— Трохи їла. Я голодна. А ти виграв?
— Виграв.
— То поїдьмо в найдорожчий ресторан, замовмо кав'яру й шампанського і будьмо такими, як були наші батьки до всіх цих війн, — безтурботними, сентиментальними, незаляканими, невимушеними, з поганим смаком, зі сльозами, місяцем, олеандрами, скрипками, морем і коханням! Хай я повірю, що в нас є діти, і парк, і дім, що в тебе є паспорт і майбутнє, що я задля тебе відмовилась від блискучої кар’єри, що й через двадцять років ми ще кохаємо і ревнуємо одне одного, що я тобі й далі здаюся гарною і не можу заснути, коли тебе вночі немає вдома, що…
Равік побачив, що по щоках у неї котяться сльози, але вона всміхається.
— Усе це ознака поганого смаку, любий… Геть усе.
— їдьмо, — сказав він. — У гори, в «Шато Мадрід». Там співають російські цигани, і там буде все, що ти хочеш.
Був досвіток. Море внизу лежало сіре й гладеньке. На безбарвному небі не було ні хмаринки. На обрії над водою ясніла вузенька срібна смужка. Було так тихо, що вони чули подих одне одного. Вони вийшли з ресторану останні. Цигани перед ними вирушили додому звивистою дорогою на старому «форді». Офіціанти поїхали в «сітроенах». Кухар подався по закупи в шестимісному «делае» випуску 1929 року.
— Ось уже й день, — сказав Равік. — А десь на іншому боці землі ще й досі ніч. Колись з’являться літаки, на яких можна буде доганяти ніч. Вони летітимуть із такою швидкістю, як обертається Земля. І якщо ти мене тоді кохатимеш о четвертій годині ранку, ми зможемо назавжди спинити час на тій годині: просто полетимо навколо Землі разом із часом, і він зупиниться.
Джоан пригорнулась до нього.
— Страх як гарно! Аж серце мліє, так гарно. Смійся з мене…
— Справді гарно, Джоан.
Вона глянула на нього.
— А де ж він, такий літак? Ми постаріємо, коханий, поки його винайдуть. Я не хочу дожити до старості. А ти?