— Препогано. Але мені щастить дещо купити через наглядачів.
— А як із сигаретами?
— Вистачає. А того, чого мені справді бракує, ви не дістанете: ванни.
Равік пробув у в’язниці два тижні. Разом із ним у камері сиділи єврей-сантехнік, напів’єврей-письменник і поляк. Сантехнік тужив за Берліном, письменник ненавидів те місто, а полякові було до всього байдуже. Равік постачав їм сигарети. Письменник розповідав єврейські анекдоти. Сантехнік виявився незамінним: якби не він, у камері не можна було 6 дихати від смороду.
Через два тижні Равіка забрали з камери. Спершу його повели до інспектора, і той спитав, чи в нього є гроші.
— Є.
— Добре. То візьміть таксі.
Равік вийшов із в’язниці у супроводі поліцая. Вулиця була досить широка й сонячна. Як добре знов опинитися надворі! Біля брами якийсь старий чоловік торгував повітряними кулями. Равік здивувався: чому саме перед в’язницею? Поліцай підкликав таксі.
— Куди ми поїдемо? — спитав Равік.
— До начальника.
Равік не знав, що то був за начальник. Та й хіба не однаково. Він ладен був їхати куди завгодно, аби тільки не до начальника німецького концтабору. Це було найстрашніше, що могло спіткати людину: опинитися під владою жорстокого терору, не маючи ніякої змоги боронитися. А те, що тут, можна було пережити.
У таксі був приймач. Равік увімкнув його. Передавали повідомлення про ціни на городину, потім останні вісті. Поліцай позіхнув. Равік піймав іншу хвилю. Музика. Модна пісенька. Поліцай пожвавішав.
— Шарль Трене, — сказав він. — «Менільмонтан». Шикарна пісня.
Таксі зупинилось, і Равік розрахувався. Поліцай завів його до приймальні, де, як і в усіх приймальнях на світі, тхнуло очікуванням, потом і порохом.
Він просидів там із півгодини, гортаючи давнє число «Ля ві паріз’єн», яке залишив хтось із відвідувачів. Два тижні він нічого не читав, і газета здалася йому справжньою класикою. Потім його провели до начальника.
Равік не зразу впізнав цього гладкого низенького чоловіка. Оперуючи, він звичайно не приглядався до облич. Вони для нього були все одно, що номери на будинках. Його цікавила тільки та частина тіла, яку треба було оперувати. Але до цього обличчя він був не байдужий. Перед ним сидів Леваль, уже без жовчного міхура, здоровий, знов із круглим черевцем. Равік забув, що Вебер намірявся вдатись по допомогу до Дюрана, й не сподівався попасти до самого Леваля.
Леваль, не поспішаючи, оглянув його з ніг до голови.
— Вас, звичайно, звати не Воцек, — буркнув він нарешті.
— Ні.
— А як?
— Нойман.
Равік домовився з Вебером, що називатиме себе так, а той попередив Дюрана. Прізвище Воцек звучало надто ексцентрично.
— Ви німець, еге ж?
— Так.
— Утікач?
— Так.
— Не дуже віриться. Ви не схожі на втікача.
— Не всі втікачі євреї,— зауважив Равік.
— Чому ви збрехали в дільниці? Назвали вигадане прізвище?
Равік здвигнув плечима.
— Що вдієш? Ми намагаємось брехати якнайменше. Але доводиться, хоч нам це й не вельми приємно.
Леваль спалахнув.
— А ви думаєте, що нам приємно морочитися з вами?
Тоді він був весь сірий, подумав Равік. Білясто-сіра голова, бруднувато-сині мішки під очима, рот ледь розтулений. Тоді він не базікав. Він тоді був купою драглистого м’яса з надгнилим жовчним міхуром усередині.
— Де ви жили? Адресу ви теж дали вигадану.
— Жив де трапиться. То тут, то там.
— І скільки ви так жили?
— Три тижні. Прибув сюди три тижні тому з Швейцарії. Змушений був перейти кордон. Ви ж самі знаєте, що нелегально, без паперів, ми ніде не маємо права жити… І що більшість із нас ще не можуть зважитись на самогубство. Тому ми й завдаємо вам клопоту.
— То треба було лишитися в Німеччині,— буркнув Леваль. — Не таке там усе страшне. Багато що перебільшують.
Якби я був зробив розтин ледь-ледь інакше, ти б не сидів отут і не молов би таких дурниць, подумав Равік. Хробаки без паперів перейшли б твої кордони. Або ти став би жменькою попелу в аляпуватій урні.
— Де ви тут жили? — знов спитав Леваль.
Аякже, ти хотів би довідатись про це, подумав Равік. Щоб і решту виловити.
— У дорогих готелях, — відповів він. — Під різними прізвищами. По кілька днів у кожному.
— Це неправда.
— То нащо ж ви питаєте, коли знаєте все краще за мене? — мовив Равік, якому вже почала набридати ця балачка.
Леваль сердито ляснув долонею по столі.
— Це нахабство! — сказав він і відразу ж оглянув свою долоню.