Дівчина пішла, човгаючи капцями. Відразу після неї з'явився засмальцьований офіціант із чаркою в руках. Він ніс її без таці, бо працював тут так довго, що дозволяв собі робити так, як йому було зручніше. З виразу обличчя офіціанта Морозов здогадався, що зараз буде, й вирішив випередити його.
— Ану, Жане, скажи, не думаючи, коли ми востаннє бачили тут пана Равіка? Ти добре пам'ятаєш?
— Ще б пак, пане Морозов! Певне, що пам’ятаю! Навіть на один день не помилюся. Це було… — він, як актор, витримав паузу, всміхнувся і сказав: — Рівно чотири з половиною тижні тому.
— Правильно, — мовив Равік, перше ніж Морозов устиг заперечити.
— Правильно, — сказав і собі Морозов.
— Ну, а як же. Я ніколи не помиляюся.
Жан вийшов.
— Я не хотів його розчаровувати, Борисе.
— Я також. Я лише думав показати тобі, що час, який відійшов у минуле, втрачає силу. Поручика Бєльського з Преображенського гвардійського полку я стратив з очей тисяча дев’ятсот сімнадцятого року в Москві. Ми з ним приятелювали. Він утік на північ через Фінляндію. А я добирався до Європи через Маньчжурію і Японію. А коли ми через вісім років зустрілися тут, мені здавалося, що я бачив його востаннє дев’ятнадцятого року в Харбіні, а йому — що він бачив мене двадцять першого в Хельсінкі. Різниця два роки… і кілька тисяч кілометрів. — Морозов узяв карафку й налив вина в чарки. — Бачиш, тут тебе все-таки ще впізнають. У тебе не з’явилося такого почуття, ніби ти вернувся на батьківщину?
Равік випив. Вино було слабке й холодне.
— Якось я був опинився біля самого німецького кордону, — сказав він. — Мало не на кордоні, недалеко від Базеля. Один бік вулиці був швейцарський, а другий німецький. Я стояв на швейцарському боці і їв вишні, а кісточки випльовував у Німеччину.
— І в тебе тоді теж було таке почуття, ніби ти вернувся на батьківщину?
— Ні. Я ніколи не був так далеко від неї, як тоді.
Морозов посміхнувся.
— Розумію. Як тобі велося цього разу?
— Як звичайно. Тільки важче. Кордон стережуть пильніше. Раз мене спіймали у Швейцарії, а раз у Франції.
— Чому ти жодного разу не давав про себе звістки?
— Не знав, що тут поліції пощастило винюхати. Її часом опановує службова сверблячка. Краще нікого не наражати на небезпеку. Зрештою, всі наші алібі не зовсім бездоганні. Давнє солдатське правило: ляж і принишкни. А ти чекав від мене листів?
— Я ні.
Равік глянув на нього.
— Листи, — за хвилю озвався він. — Що таке листи? Яка з них користь?
— Ніякої.
Равік витяг з кишені пачку сигарет.
— Дивно, як усе міняється, коли тебе немає.
— Не вигадуй, — заперечив Морозов.
— Я не вигадую.
— Коли тебе немає, все здається гарним. А коли повернешся, воно здається тобі інакшим, поки знов стане таким, як було.
— Може, стане. А може, й ні.
— Ти висловлюєшся досить загадково. Але добре, що ти так до всього ставишся. Може, пограємо в шахи? Професор помер. Він був єдиний сильний супротивник. Леві виїхав до Бразілії. Йому там пообіцяли місце офіціанта. Тепер життя мчить скаженими темпами. Не варто ні до чого призвичаюватися.
— Справді, не варто.
Морозов пильно глянув на Равіка.
— Я не те мав на увазі.
— Я також. А може, ми підемо десь із цієї затхлої пальмової могили? Я не був у ній три місяці, а тут, як завжди, смердить кухнею, порохом і страхом. Коли тобі треба йти в «Шехерезаду»?
— Сьогодні я взагалі туди не піду. В мене вільний вечір.
— Я й забув. — Равік ледь усміхнувся. — Вечір елегантності, спогадів про давню Росію і великих келихів.
— Ти підеш зі мною?
— Ні. Сьогодні не піду. Я стомлений. Кілька ночей майже не спав. Принаймні спав не дуже спокійно. Ходімо звідси і ще з годинку десь посидимо. Я вже давно не мав такої змоги.
— «Вувре»? — здивувався Морозов. Вони сиділи за столиком біля кав’ярні «Колізей». — Чому? Вечір ще тільки почався, голубе. Якраз час пити горілку.
— Так. А однаково я замовлю «вувре». Для мене і його досить.
— Що з тобою? Візьми хоч коньяку.
Равік похитав головою.
— Коли звідкись повертаєшся, то першого вечора треба впитися, щоб аж в очах усе двоїлося, хлопче, — сказав Морозов. — Навіщо цей героїзм — тверезому дивитися в обличчя похмурим тіням минулого?
— Я не дивлюся їм в обличчя, Борисе. Я тихенько втішаюся життям.
Равік бачив, що Морозов йому не вірить. Але не пробував переконати його. Він спокійно сидів біля столика край тротуару, пив вино й дивився на вечірню юрбу, що сунула вулицею. Поки він був не в Парижі, все здавалося йому ясним і чітким. А тепер воно затуманилося, зблякло і водночас стало якимось барвистішим, усе кудись пливло, викликаючи в голові приємне запаморочення, як у людини, що надто швидко спустилася з гір і гамір у долині чує ніби крізь вату.