— Іди під три чорти, старе базікало, — відповів Равік. — Не принижуй мене, я й так уже насилу тримаюся.
— Тобі було б краще, якби я промовчав?
— Звичайно.
Морозов відступив убік, пропускаючи двох американців.
— То вертайся додому. Прийдеш сюди іншим разом, — сказав він.
— Вона сама?
— Саму ми не пустили б сюди навіть княгиню, пора вже знати. Твоє запитання сподобалося б Зігмундові Фрейду.
— Що ти там знаєш про Зігмунда Фрейда! Ти п’яний, і я поскаржуся на тебе розпорядникові клубу капітанові Чеченідзе.
— Хлопче, капітан Чеченідзе служив поручиком у тому полку, де я був підполковником. Він ще й досі пам’ятає про це. Спробуй-но поскаржитись.
— Ну добре. Пропусти мене.
— Равіку! — Морозов поклав йому на плечі свої важкі руки. — Не будь дурнем! Зателефонуй своєму синьоокому дивові і приходь із ним, якщо тобі так припекло. Ось тобі щира порада досвідченої старої людини. Дуже банальний спосіб, зате завжди помагає.
— Ні, Борисе. — Равік глянув йому у вічі.— Хитрощі тут не поможуть. Та я й не хочу вдаватися до них.
— То вертайся додому, — порадив Морозов.
— До затхлої пальмової зали? Чи до своєї нори?
Морозов лишив Равіка й поквапився назустріч парі, що хотіла таксі. Равік почекав, поки він повернеться.
— Ти розважніший, ніж я сподівався, — сказав Морозов. — А то був би вже всередині.
Він зсунув на потилицю кашкет з галунами і хотів щось додати, але тієї миті у дверях з’явився підпилий молодик у білому смокінгу.
— Пане полковнику! Спортивну машину!
Морозов підкликав перше в черзі таксі й посадив молодика в машину.
— Вам не смішно? — спитав той. — Я ж назвав вас полковником! Дотепно, хіба ні?
— Дуже дотепно. А про спортивну машину ще дотепніше.
Морозов повернувся до Равіка.
— Я добре подумав і бачу, що ти маєш рацію. Заходь. Чхати тобі на всякі церемонії. Я б теж так зробив. Колись же ви маєте зустрітися, то чому не зараз? Поклади цьому край, так чи так. Коли людина перестає робити дурниці, то це означає, що вона постаріла.
— Я також добре подумав і вирішив піти кудись-інде.
Морозов зміряв його лукавим поглядом.
— Гаразд, — нарешті сказав він. — Коли так, то побачимося за півгодини.
— Може, побачимося, а може, й ні.
— То за годину.
Через дві години Равік зайшов у «Клош д’Ор». У залі було ще майже порожньо. Вздовж довгого бару сиділи, мов папуги на жердині, повії і перемовлялися. Там же стовбичило кілька продавців кокаїну, що чигали на туристів. Нагорі дві чи три пари їли цибуляну юшку, а на канапі в кутку навпроти Равіка дві лесбіянки пили вишнівку і стиха перешіптувались. Одна з них була в костюмі чоловічого крою, в краватці і з моноклем, а друга, руда й огрядна, у вечірній сукні з глибоким викотом і блискітками.
Яке безглуздя, подумав Равік. Чому я не зайшов у «Шехерезаду»? Чого я боюся? І від чого тікаю? Я знаю, що почуття моє стало сильніше. Ці три місяці не вбили його, а ще дужче зміцнили. Дарма прикидатися. Це чи не єдине, що в мене лишалося, коли я скрадався вуличками, коли ховавсь у потайних кімнатках, коли чужими темними ночами в мене крапля по краплі вливалася самота. Розлука розпалила моє почуття дужче, ніж його могла розпалити сама Джоан, а тепер…
Його роздуми урвав здавлений крик. Тим часом до зали зайшли ще дві жінки. Одна з них, у капелюшку з квітками, зсуненому на потилицю, схожа на дуже світлу негритянку, була добре підпила. Коли Равік, почувши крик, підвів очі, вона саме шпурнула столовий ніж і не поспішаючи рушила східцями вниз. Ніхто її не затримав. До зали східцями підіймався офіціант. Друга жінка загородила йому шлях.
— Нічого не сталося, — мовила вона. — Все гаразд.
Офіціант здвигнув плечима й вернувся назад. Равік побачив, що руда жінка в кутку підвелася. Тим часом та, що спиняла офіціанта, кинулася до бару. Руда жінка стояла нерухомо, притискаючи руку до повних грудей. Тоді обережно розсунула два пальці й глянула на груди. Сукня була розрізана на кілька сантиметрів, і в розрізі зяяла відкрита рана. Шкіри не видно було, тільки рана червоніла на тлі зеленого мінливого шовку вечірньої сукні. Руда жінка витріщилась на рану, ніби не могла повірити своїм очам.
Равік несамохіть підвівся. Потім знов сів. Раз уже були вислали, досить із нього. Він побачив, як жінка в костюмі силоміць посадила руду на канапу. Тієї миті з бару вернулася друга жінка з чаркою горілки в руках. Жінка в костюмі стала навколішки, однією рукою затулила рот рудій, а другою швидко відвела її руку від рани. Тоді друга жінка вилила їй на груди горілку з чарки. Примітивний спосіб дезинфекції, подумав Равік. Руда застогнала, запручалась, але друга тримала її міцно, мов у кліщах. Ще якісь дві жінки затулили столик від решти гостей. Все робилося дуже швидко і вправно. Навряд чи хтось із гостей побачив щось. Через хвилину, ніби їх хто вичарував, до зали зайшов цілий гурт лесбіянок і гомосексуалістів. Вони оточили столик у кутку, двоє підняли руду і, підтримуючи, повели до сходів, решта, сміючись і невимушено балакаючи, прикрили їх собою, і всі вийшли з зали, наче ніякого нападу й не було. Більшість гостей майже нічого не помітили.