— Спритно, правда? — сказав хтось за плечима в Равіка.
То був офіціант.
Равік кивнув головою.
— Чого це вони?
— Ревнощі. Ці перевертні страшенно запальні.
— А решта де взялися так швидко? Наче якась телепатія.
— Вони таке нюхом чують, пане, — відповів офіціант.
— Мабуть, котрась із жінок їм зателефонувала. Але збіглися вмент.
— Учули нюхом. Вони тримаються одне одного, як чорт сухої верби. І ніхто нікого не викаже. Аби тільки не втрутилась поліція — це єдине, чого вони хочуть. Усе залагоджують між собою. — Офіціант узяв зі столика в Равіка чарку. — Принести ще одну? Що ви пили?
— Кальвадос.
— Добре. Ще один кальвадос.
Він пішов до бару. Равік підвів голову й за кілька столиків від себе побачив Джоан. Мабуть, вона зайшла, коли він розмовляв з офіціантом. Біля неї сиділо двоє чоловіків. Тієї миті, як Равік побачив її, вона теж підвела очі. Її засмагле обличчя зблідло. Якусь мить вона сиділа нерухомо й не зводила з нього очей. Тоді рвучко відсунула столик, підвелася й рушила до нього. Поки вона йшла, обличчя її змінилося: якось дивно розпливлося, риси його стерлися, тільки застиглі очі стали прозорі, мов кристали. Таких ясних очей Равік ніколи ще в неї не бачив. У них світилася якась гнівна сила.
— Ти повернувся, — тихо, майже не дихаючи, мовила Джоан.
Вона стояла біля самого нього. На мить вона зробила такий порух, наче хотіла обняти його. Але не обняла. Навіть не подала руки.
— Ти повернувся, — ще раз мовила вона.
Равік промовчав.
— Коли ти повернувся? — так само тихо спитала вона.
— Два тижні тому.
— Два тижні… і я не… ти навіть не…
— Ніхто не знав, де ти. Ні в твоєму готелі… ні в «Шехерезаді».
— В «Шехерезаді»… Але ж я… — вона затнулася. — Чому ти жодного разу не написав мені?
— Не міг.
— Брешеш.
— Ну гаразд, не хотів. Я не знав, чи повернуся сюди.
— Знов ти брешеш. Не через це.
— Саме через це. Я міг вернутися, а міг і не вернутися. Невже ти не розумієш?
— Ні, зате розумію, що ти вже два тижні в Парижі й не зробив ані найменшого зусилля, щоб знайти мене…
— Джоан, — спокійно мовив Равік, — адже не в Парижі твої плечі так засмагли.
Повз них насторожено пройшов офіціант. Він кинув погляд на Джоан і Равіка. В нього перед очима стояла ще попередня сцена, і він, ніби мимохідь, забрав зі столика, вкритого картатою червоно-білою скатертиною, тарілку з двома ножами й двома виделками. Равік помітив, що той робить, і сказав:
— Усе гаразд, не турбуйтеся.
— Що все гаразд? — спитала Джоан.
— Нічого. Тут щось сталося, ще як тебе не було.
Вона пильно дивилася на нього.
— Ти тут чекаєш на якусь жінку?
— Господи, та ні ж! Тут якісь відвідувачі зчинили бійку. Когось поранили. Цього разу я не втручався.
— Не втручався? — Вона раптом усе збагнула. Вираз її обличчя враз змінився. — Що ти тут робиш? Вони знов ув’язнять тебе. Тепер я все знаю. Другого разу тобі дадуть півроку в’язниці. Ти повинен виїхати звідси! Я й гадки не мала, що ти в Парижі. Думала, що ти ніколи не вернешся.
Равік не озивався.
— Я думала, що ти ніколи не вернешся, — знов мовила Джоан.
Равік глянув на неї.
— Джоан…
— Ні! Це все неправда! Все неправда! Все!
— Джоан, — обережно сказав Равік. — Іди до свого столика.
В її очах раптом заблищали сльози.
— Іди до свого столика, — ще раз сказав Равік.
— Ти в усьому винен! — вихопилося в неї. —Ти! Тільки ти!
Вона рвучко обернулася й пішла. Равік відсунув столик і сів. Він помітив чарку з кальвадосом і хотів був допити її, але не допив. Він був цілком спокійний, поки розмовляв з Джоан. А тепер зненацька його охопило хвилювання. М’язи на грудях затремтіли. Він здивувався: чому саме на грудях? Равік узяв чарку й глянув на свою руку. Вона не тремтіла. Він надпив чарку, не дивлячись на Джоан.
— Будь ласка, пачку сигарет, — сказав він офіціантові, що саме проходив повз столик. — «Капораль».