Щось торохнуло й забряжчало. То Джоан схопила вазу й шпурнула нею об підлогу.
— Добре, — мовив Равік. — Та цяцька мені не подобалася. Гляди, не наступи на скло.
Вона відштовхнула вбік скалки і сказала:
— Равіку, чому ти так поводишся?
— Справді, чому? Мабуть, додаю собі відваги. Ти не помітила цього, Джоан?
Вона швидко обернулася до нього.
— Може, й так. Але з тобою ніколи до кінця не збагнеш, чи ти правду кажеш, чи блазнюєш.
Вона обережно переступила скалки й сіла на ліжко. Почало розвиднятися, і він тепер добре розгледів її обличчя. Його вразило, що воно було не стомлене, а молоде, ясне й гладеньке. Джоан була в легкому плащі, якого він раніше не бачив, й не в тій сукні, в якій приходила до «Клош д'Ор».
— Я думала, що ти вже не повернешся, Равіку, — мовила вона.
— Я затримався довше, ніж сподівався. Не міг швидше приїхати.
— Чому ти жодного разу не написав?
— А хіба листи щось змінили б?
Вона відвела очі вбік.
— Усе-таки було б краще.
— Було б краще, якби я зовсім не повернувся. Але я не можу жити в іншій країні і в іншому місті. Швейцарія надто мала, там не згубишся. А в решті країн фашисти.
— А тут поліція…
— У тутешньої поліції ані більше, ані менше шансів спіймати мене, ніж було досі. Того разу мені просто не пощастило. Не треба про це думати.
Він сягнув рукою по сигарети. Вони лежали на столику біля ліжка, невеличкому, зручному столику, де можна було тримати книжки, сигарети й інший дріб’язок. Равік ненавидів нічні столики з різьбленими ніжками й стільницею з підробленого мармуру, які звичайно ставлять коло ліжок майже в усіх готелях.
— Дай і мені сигарету, — попросила Джоан.
— Може, хочеш чогось випити? — спитав він.
— Хочу. Не вставай, я сама принесу.
Вона знайшла пляшку й налила чарки. Одну вона подала Равікові, а другу взяла й відразу випила. Коли вона, п’ючи, відхилилася назад, плащ зсунувся з її плечей, і в ранковому світлі, що з кожною хвилиною яснішало, Равік побачив, що на ній була та сукня, яку він подарував їй, коли їхав з нею в Антіб. Чого вона надягла її? Це була єдина сукня, яку він купив їй. Він про таке ніколи не думав. І тепер не хотів думати.
— Коли я побачила тебе, Равіку… так несподівано… то вже ні про що не могла думати. Всі думки вилітали з голови, — сказала Джоан. — А як ти пішов… я подумала, що більше ніколи тебе не побачу. Подумала не зразу. Спершу я чекала, що ти повернешся до «Клош д’Ор». Сподівалася, що ти неодмінно повернешся. Чому ти не повернувся?
— А чого я мав повертатися?
— Я була б пішла з тобою.
Равік знав, що це неправда. Але не хотів про це думати. Він більше ні про що не хотів думати. Раніше він не повірив би, що йому вистачить її приходу. Він не знав, чого вона прийшла й чого хотіла, але його раптом опанував глибокий, дивний спокій, йому стало досить того, що Джоан тут. Що це таке? Наче ж усе вже минулося, подумав він. Невже я знов втрачаю самовладання? Знов западає темрява, кров стугонить у скронях, уява бере наді мною гору й насувається небезпека?
— Я думала, що ти хотів покинути мене, — мовила Джоан. — Ти й справді хотів цього! Признайся!
Равік мовчав.
Вона дивилася на нього, чекаючи відповіді.
— Я знала це! Знала! — твердо, переконано мовила вона.
— Налий мені ще кальвадосу, — попросив Равік.
— А це кальвадос?
— Так. Ти хіба не помітила?
— Ні.
Наливаючи чарки, вона поклала руку йому на груди, і його ніби пронизала блискавка. Вона взяла свою чарку й випила.
— Так, це кальвадос, — мовила вона. Тоді знов глянула на Равіка й додала: — Добре, що я прийшла. Я знала, що буде добре, як я прийду.
Надворі ще пояснішало. Зарипіли віконниці — то війнув ранковий вітерець.
— Правда ж, добре, що я прийшла?
— Не знаю, Джоан.
Вона схилилася над ним.
— Знаєш. Повинен знати.
Обличчя Джоан було так близько від нього, що її волосся торкалося його плечей. Він охопив її поглядом. Знайома картина, зовсім чужа й водночас рідна, завжди та сама, а проте ніколи не однакова. Він побачив, що шкіра в неї на лобі лущиться, що нафарбувалась вона абияк, що на верхній губі налипли крихти помади, бачив усе на її обличчі, яке нахилилося так низько над ним, що заступило йому весь світ, бачив його й усвідомлював, що лише уява закоханого, незважаючи ні на що, знаходить у ньому стільки таємничого. Він знав, що є вродливіші обличчя, розумніші й невинніші, але знав і те, що жодне з них не мало над ним такої влади, як це. І ту владу він дав йому сам.