— Так, — нарешті мовив він. — Добре. Чи з того, чи з іншого погляду, а добре.
— Я б не витримала цього, Равіку.
— Чого?
— Якби ти пішов від мене. Назовсім.
— Ти ж думала, що я ніколи не повернуся. Сама казала.
— Це не те саме. Якби ти жив у якійсь іншій країні, це було б не те. Ми були б тільки розлучені. Я могла б колись приїхати до тебе. Або весь час вірила б, що приїду. А так, в одному місті… Невже ти цього не розумієш?
— Чому ж, розумію.
Джоан випросталась і відгорнула назад волосся.
— Ти не можеш залишити мене саму. Ти за мене відповідаєш.
— А ти хіба сама?
— Ти за мене відповідаєш, — знов сказала вона й усміхнулася.
На мить у ньому ворухнулася ненависть до неї, за ту усмішку й за її тон.
— Не верзи дурниць, Джоан.
— Ти справді відповідаєш за мене. Від першої нашої зустрічі. Без тебе…
— Ну добре. Так само я відповідаю і за окупацію Чехословаччини. А тепер годі. Вже розвиднилося. Тобі скоро треба йти.
— Що? — Джоан вражено глянула на нього. — Ти не хочеш, щоб я залишилася тут?
— Не хочу.
— Он як, — мовила вона тихо й раптом дуже сердито. — Он воно що! Ти вже не кохаєш мене!
— Господи боже! — вигукнув Равік. — Ще цього бракувало. Що то за ідіоти, з якими ти провела останні місяці?
— Вони зовсім не ідіоти. А що мені було робити? Сидіти в готелі «Мілан», дивитися на стіну й чекати, поки я збожеволію?
Равік підвівся на ліжку.
— Не треба ніякої сповіді,— сказав він. — Я не хочу нічого чути. Я лише спробував зробити нашу розмову трохи змістовнішою.
Джоан вражено дивилася на нього. Її рот і очі стали зовсім пласкі.
— Чого ти завжди прискіпуєшся до мене? Інші зі мною говорять по-людському. А ти з усього робиш проблему.
— Твоя правда.
Равік надпив із чарки кальвадосу і знов ліг.
— Бо таки правда, — мовила вона. — Ніколи не знаєш напевне, чого від тебе можна сподіватися. Ти змушуєш казати те, чого не хотілося б казати. А потім накидаєшся на людину.
Равік глибоко зітхнув. Чого він тільки був щойно не навигадував! Темний вир кохання, влада уяви — як швидко все це можна спростувати! Люди й спростовують його самі, весь час, ненастанно. Заповзято руйнують свої мрії. Та що вони вдіють? Справді, що вони вдіють — гарні, пропащі, гнані… Десь під землею схований велетенський магніт, а на поверхні метушаться строкаті фігурки, які думають, що мають силу волі й порядкують власною долею… Що вони вдіють? Хіба й він не такий самий? Ще підозріливий, ще тримається за соломинку обережності й дешевого сарказму, але в душі вже знає все, що неодмінно має статися.
Джоан сіла в ногах ліжка. Вона скидалася на гарненьку розлючену пралю і водночас на істоту, що прилинула з місяця й ніяк не може пристосуватися до тутешніх умов. Ранішня заграва, що прийшла на зміну сутінкові, осявала її обличчя. Над брудними подвір’ями й закуреними дахами здалеку линув чистий подих молодого дня й залітав у вікно. В ньому ще вчувався шелест лісу й гомін життя.
— Джоан, — сказав Равік, — чого ти прийшла?
— А чого ти питаєш?
— Справді, чого я питаю?
— Чого ти завжди питаєш? Я тут. Хіба цього не досить?
— Так, Джоан, твоя правда. Цього досить.
Вона підвела голову.
— Нарешті! Але спершу ти неодмінно зіпсуєш усю радість.
Радість! Вона зве це радістю! Гнані силою-силенною чорних пропелерів, охоплені навальним, як ураган, нездоланним бажанням віднайти втрачене… Хіба це радість? Вона он там, надворі, коротка мить радості,— роса під вікнами, десять хвилин тиші, поки день іще не випустив своїх пазурів. Але що це в біса знов за думки? Хіба правда не на її боці? Хіба вона не має слушності, як мають її роса, горобці, вітер і кров? Нащо він питає? Що хоче взнати? Вона тут, швидкий нічний метелик, павине око, бражник бузковий, що бездумно залетів до нього… А він лежить, рахує цятки та прожилки на його крильцях і пильно приглядається до ледь збляклих барв. Вона прийшла, а я, дурень, показую свою перевагу, бо прийшла вона, а не я, подумав Равік. Якби її не було тут, я б лежав, сушив би собі голову непотрібними думками і пробував би героїчно обдурити себе, в душі бажаючи тільки одного: щоб вона прийшла.
Равік відкинув ковдру, спустив ноги й надяг капці.
— Чого ти встав? — вражено спитала Джоан. — Ти хочеш мене вигнати?
— Ні. Хочу поцілувати. Давно треба було б. Я дурний, Джоан. Наговорив стільки нісенітниць. А як же гарно, що ти тут!
Її очі засяяли.
— Ти можеш мене поцілувати й не підводячись, — мовила вона.
За дахами будинків здіймалася ранкова заграва. Небо над нею було ще тільки ледь блакитняве. По ньому пливло кілька хмаринок, схожих на заснулих фламінго.