— Глянь, який день, Джоан! А пам’ятаєш, які були дощі?
— Пам’ятаю, коханий. Лило безперестанку. Сірі дні й Дощі.
— Ще коли я виїздив, ішли дощі. Вони тебе доводили до розпачу. А тепер…
— Так, — мовила вона. — А тепер…
Вона лежала, пригорнувшись до нього.
— Тепер є все, — сказав він. — Навіть. садок. Гвоздики на вікні в емігранта Візенгофа. І пташки на каштані в дзорі.
Він помітив, що Джоан плаче.
— Чому ти мене ні про що не питаєш, Равіку?
— Я й так тебе забагато питав. Ти ж сама жалілася.
— То зовсім не те.
— Мені тебе нема про що питати.
— Про те, що за цей час було.
— За цей час нічого не було.
Вона похитала головою.
— За кого ти мене маєш, Джоан? — мовив Равік. — Краще глянь у вікно. На ті рожеві, золоті й блакитні барви. Хіба вони питають, чи вчора був дощ? Чи в Китаї та в Іспанії іде війна? Чи про те. скільки тисяч людей померло й народилося цієї хвилини? Вони собі полум’яніють, сонце сходить, та й годі. А ти хочеш, щоб я про щось питав? Твої плечі мов бронза в цьому світлі, а я маю тебе про щось питати? Твої очі в цьому червоному відблиску, наче море в Греції, фіалкового й червоного кольору, а я маю питати про те, чого вже немає? Ти зі мною, а я, мов дурень, маю порпатись у зів’ялому листі минулого? За кого ти мене маєш, Джоан?
Вона перестала плакати.
— Давно вже я не чула таких слів, — мовила вона.
— То біля тебе були колоди, а не люди. Жінку треба або обожнювати, або залишати. Середини немає.
Вона спала, міцно пригорнувшись до нього, ніби хотіла навіки затримати його. Спала глибоким сном, він відчував, як рівно й спокійно вона дихала біля його грудей. Сам він не міг заснути. Готель уже прокидався. В кранах шуміла вода, хряскали двері, знизу крізь вікно долинав кашель емігранта Візенгофа, яким він завжди починав свій день. Равік лежав, обнявши Джоан за плечі, й відчував сонне тепло її шкіри, а коли повертав голову, то бачив її цілком заспокоєне, віддане обличчя, чисте й невинне, як у дитини. Обожнювати або залишати, подумав він. Гучні слова. В кого б стало на це сили? Та й хто б захотів залишити її?
XX
Равік прокинувся. Джоан біля нього не було. Він почув, що у ванній шумить вода, підвівся й відразу зігнав із себе сон. Останніми місяцями він знов навчився цього. Той, хто вміє миттю зганяти з себе сон, ще часом може втекти. Він глянув на годинник. Десята година ранку. Вечірня сукня і плащ Джоан лежали на підлозі серед кімнати, а парчеві черевички стояли біля вікна. Один був перевернений набік.
— Джоан! — гукнув Равік. — Чого ти там товчешся серед ночі?
Вона відчинила двері.
— Вибач, я не хотіла тебе збудити.
— Нічого, я знов можу заснути. Але чого ти вже встала?
Вона була в купальній шапочці. Її мокрі плечі полискували, мов ясна бронза. З рук скапувала вода. Вона скидалася на амазонку в тісному шоломі.
— Я перестала бути поночільницею, Равіку. Я вже не працюю в «Шехерезаді».
— Я знаю.
— Від кого?
— Від Морозова.
Вона насторожено глянула на нього.
— Он як, від Морозова, — мовила вона. — Від того старого базіки. Що він тобі ще розповів?
— Нічого. А хіба ще є що розповідати?
— Нема нічого такого, що б міг розповісти портьє нічного клубу. Вони пліткарі, як і гардеробниці. їх робить плітка-рями фах.
— Дай Морозову спокій. Фах робить портьє песимістами. І лікарів також. Вони живуть за рахунок темних боків життя, але не пліткують. Вони зобов’язані не розголошувати таємниць.
— Темні боки життя, — мовила Джоан. — Кому цікаво щось про них знати?
— Нікому. А проте багато хто мусить із ними стикатися. До речі, Морозов свого часу влаштував тебе в «Шехерезаду».
— То що, мені довіку дякувати йому за це зі сльозами на очах? Йому не довелось за мене соромитися. Я свої гроші відробляла, а то б вони мене не тримали. Крім того, він зробив це для тебе, а не для мене.
Равік сягнув рукою по сигарету.
— А що ти, власне, маєш проти Морозова?
— Нічого. Просто не люблю його. Він до кожного приглядається. Я б йому не довіряла. І тобі не раджу.
— Що?
— Не раджу тобі довіряти йому. Ти ж бо знаєш, що кожен портьє у Франції — поліційний винюхувач.
— А ще що? — спокійно спитав Равік.
— Ти, звичайно, мені не віриш. У «Шехерезаді» про це кожному відомо. Хтозна, чи…
— Джоан! — Равік відкинув ковдру й підвівся. — Не верзи дурниць! Що з тобою сталося?