— Ну, знаєте!..
— Не знаю… Як прізвище? Хто ви такий?
— Хто я? — Павло хихикнув і враз повеселішав: значить, його за когось приймають, зараз він себе назве, і шановний міліціонер почне вибачатися…
Відповів Павло:
— Інженер я. З приладобудівного.
— А як прізвище?
На вустах Павла заграла легка усмішка.
— Не все одно вам — Іванов я чи Петров? Раз — не Сидоров.
— Не все одно.
— Москаленко… Москаленко я… Іван.
— Москаленко?
— Так, — підтвердив Павло і знову спохмурнів: — Чимось воно вам підозріле, моє прізвище?
Міліціонер не відповів Павлові, записав лише щось на папері і, не оглядаючись, рушив до дверей. Павло, позираючи йому услід, думав: а може, зупинити? Не своє ж прізвище назвав — а дідове, якого давно вже немає на світі. Щоб заспокоїти себе, поринув у згадки, як дід брав його з собою на рибалку. На човні випливали на середину ріки, там розкладали вудки. Риба чи клювала, чи не клювала, а старий розповідав. Про білого генерала Шкуро, за яким ганявся по донських степах. Про Будьонного, Щорса… Спогади обірвалися, і Павло почав шукати виправдання — чому це він назвався Москаленком? Що ж, міг мати й це, материне, прізвище, хіба ж немає в його жилах дідової крові? Так що й не дуже обманув міліціонера, можна би сказати — й зовсім його не обманув, бо давно збирався взяти прізвище діда, щоб пам'ять про героя революції не вмерла. Вона, звичайно, житиме й без того, а все-таки… Так і пояснить він міліціонерові, якщо той повернеться, що вже давно він називає себе Москаленком, а не Мушником. Думав, скаже міліціонерові, що навмисно назвав оце, ближче йому прізвище, бо в лікарні, куди він потрапив, все, мабуть, записано — його професія, адреса. Або ж найпростіше вдати, ніби марив.
Волохатий велет тим часом прокинувся, широко позіхнув і з люттю почав чухатися в груди.
«Несимпатичний чоловік, — подумав Павло, — якийсь алкоголік, ніс розпух, посинів…»
Той чухався і чухався. І Павло не витримав:
— Вже, мабуть, досить, перестаньте!
Волохатий тупо глянув у його бік:
— Що ти сказав?
— Досить уже вам чухатися.
— А тобі що? Не тебе ж кусає.
— А може, й мене.
— Тоді чухайся і ти.
— Перестаньте!
— Ого! — волохатий вишкірив жовті зуби. — Інтелігент який знайшовся! Чи, може, просто побілів, як викупали?
Павло не зрозумів його, а може, й недочув, бо вже собі подумав: вони ж обоє хворі й не гніватись один на одного повинні, а навпаки — якось підтримувати, заспокоювати. Вирішив: сам винний — ні з того, ні з сього прискіпився до хворого, не знаючи, чому він шкребеться — може, в нього болячка така…
Та волохатий раптом усім тілом навалився на Павла, зім'яв його під себе і зареготав. Павло запручався, схопив його за шию.
Хтось поспішив їх розбороняти і стягнув волохатого. Чолов'яга кинувся ведмедем на нього, звалив на підлогу. Осідлав і теж зареготав.
Сам не чекав того Павло — йому з вуст зірвалося:
— Міліція!
Тої ж миті в кімнату заскочив міліціонер. Чекав Павло, що пролунає постріл, бо як же інакше приборкати звіра! Але волохатий одразу присмирів і став перед міліціонером — майже голий, в подертих трусах, які ледь трималися йому на животі.
— Що тут у вас коїться? — запитав сердито старшина.
— Нічого особливого, — розвів руками волохатий, — трохи поборолися.
— Поборолися?
Міліціонер видивився на того, що був на підлозі. Той, не вагаючись, підтвердив:
— Розім'ялися лише…
В Павлові все кричало: неправда! Оце такі хворі? їх треба гнати звідси й чим скоріше!.. Та побоявся нагадати старшині про себе.
Обох забіяк вивели. Ті вийшли, й не поглянувши на нього, Павла.
Павло зробив спробу піднятися з ліжка і, дивно — встав, не впав на подушку. Розглянувся: лікарня, а стіни чомусь сірі, з брудними підтьоками? Підлога цементна, холодна. Опалення ніякого немає — ні кахельної грубки, ані батарей.
Відкинув з ніг ковдру і побачив, що й він майже голий, лише в одних трусах. Почвалав до дверей, та відчинити їх не міг. Загримав кулаками — що тут за порядки?!
Відкрив уже знайомий міліціонер. Посміхнувся:
— Москаленко, кажете?
— Москаленко.
— То як — прийшли до тями?
Відчув Павло, що вже ніби іншим тоном звертається до нього старшина. Але чого таке питає, коли добре бачить, що він, Павло, уже на ногах! Сам піднявся з ліжка. Правда, тіло в нього як побите і голова болить, але вдома то швидко минеться, на другий же день, як тільки Наталя забере його з цієї… тюрми. Стривай… Кров одразу припливла Павлові до обличчя. Не хотів повірити, хоч уже здогадався — зовсім не в лікарні він, а у витверезнику…