Не витримав, просльозився й він:
«Ну чого ти плачеш?..»
«Ти скалічив мені все життя!»
«Сама собі чоловіка вибрала!»
Не відповідала.
«Скажеш, малий був вибір? Треба довибирати?»
«Я нічого більше не скажу!»
«Тоді скажу я: котика знайшла!»
«Так би я й зізналася!»
«Зізнаєшся, змушу!»
Стис перед нею п'ястуки, та побачив, що вона зневажливо скривила губи:
«Ха! Хіба ти на що здатний? Слабкодухий ти…»
Хитнувся назад і широко відчинив їй двері:
«Можеш іти, та не повертайся. Мені таке щастя не потрібно…»
А що сталося далі майже не пригадує. Відчуття було таке, ніби йшов через якусь пустелю, де пекуче сонце сягало аж до мозку. Врятувався лиш тому, що натрапив на живу криницю. Пив і пив, але не міг погамувати спраги. А довкола нього засвітили очі, десятки очей і всі дивилися на нього. Чому?
Уже знав, чому: доблукався, що тепер від сорому не має, де дітися. Іде з витверезника!
Хотів думати: ніякої сварки у них не було. Це з п’яної голови привиділося, примарилося. О, якби так, якби це зосталося тільки маренням! Аби вернувся він додому, а Наталя з радістю зустріла його, кажучи: «Що з тобою, Павлику? Адже всю ніч не знала, що й думати, де тебе шукати?»
Свідомість нещадно твердила своє: того, що вчинив, Наталя ніколи йому не простить. До чого ж опустився — руки скрутив дружині, коли можна було розійтися з нею з гідністю, по-людськи! Ось чого найбільше потрібно йому соромитися. Інтелігентний чоловік… Хоч був би й правий, не мав права так грубо говорити з жінкою. І тепер він сам собі гидкий. Ні, не може у такому стані та й у такому вигляді стати перед Наталині очі.
Де дітися, як це перебути? У брата, в гуртожитку, звичайно не зупинишся. Та й де він — невже щось сталося в батьків?
Поїхати до матері — вирішив. Бо куди ж іще?.. А заодно й дізнається, чи живі-здорові мати з вітчимом. Хоч цим собі заспокоїть душу… Рідна мати все зробить для сина, життя своє за нього покладе, коли це потрібно… Знав тепер Павло, що йому робити. До матері, до матері!.. Може, вітчим буде невдоволений, та не біда: вітчим завжди вітчим, а не рідний батько! Це він змусив матір переїхати в район, щоб не заважали йому діти. Недалеко, правда, з півгодини їзди електричкою, але через вітчима буває Павло у матері рідко, а Геннадій, напевно, ще рідше. Наприкінці літа на її іменини з'їхалися всі. Наталя навіть родичів своїх привела — двоюрідну сестру, тітку з дядьком — щоб побули трохи на природі. Пам'ятає, напереживався, бо Наталя з дядьком у лісі заблудилися. І мати теж тоді напереживалася.
До матері лише — тішився Павло: сховається там, перечекає, доки все не владиться, стане на своє місце. Ще, може, й Наталя приїде поплакати, пожалітися, і при матері їм легше буде дійти згоди.
Заспішив до вокзалу, міркуючи: в кишені жодної копійки, але хіба не видно, що його пограбували? Та й багато буде пасажирів, бо ж вихідний день, люди виїжджають на лоно природи — отож, у гармидері, повезеться якось без квитка.
В електричці придумав ще й інше. Сів до вікна, схилив на груди голову і заплющив очі: вдаватиме, що спить. Якщо потурбує його контролер, скаже: з нічної зміни, трохи задрімав, уже й свою станцію проїхав. Павло і не зчувся, як місто залишилося позаду, й залізницю обступив густий буковий ліс. Один за одним лишалися чепурні, дерев'яні будиночки зупинок.
Ніхто не чіпав його та й не звертав на нього уваги. І Павло спокійно доїхав до місця, радіючи — зараз буде вдома, мати його зігріє й нагодує. Мати заспокоїть… Зіскочив на перон, чекаючи, поки електричка не рушила далі — мав перейти на другий бік, ще через одну колію. А там теж стояла електричка, яка відправлялася в зворотному напрямку, до міста. Байдуже дивився на старий вагон, що був перед ним, поки не побачив за вікном… Геннадія. Стрепенувся: Генка? Чи то хтось дуже схожий на Геннадія? Боком до вікна стоїть, до когось говорить? Придивився — і впала до ока сіренька хустинка, котру відразу упізнав. Гукнув глухим голосом: — Мамо?!
Ні мати, ні брат навіть не оглянулись. А електричка рушила, з ходу набрала швидкість. І помчала… Павло лишився на пероні, нічого не розуміючи. Перейшов через одну, потім другу колію, вибрався на стежку і заглибився у ліс. Там кинув стежинку й рушив через гущавину, пригинаючись, хитаючись, мов п'яний… Навмисно намагався заблудитися, пропасти у хащі, аби ніхто й ніколи його не знайшов.
IV
имкнув світло Віктор, бо вже розвиднялося. Прочинив вікно — задушливо чомусь йому стало. Жадібно вдихнув свіже, осіннє повітря, що широким струменем полилося до хати. Підставив вітрові лице. Стояв, поки мурашки не поповзли по тілу. Тоді Віктор зачинив вікно, але не відходив від нього — здавалося чомусь: зараз побачить на вулиці Павла Мушника, колишнього друга, який вертається додому.