Зробив ще ковток — добрий все-таки чайок зварила сусідка. Чому потурбувалася? Чи таку добру душу має? А чоловік знову мовчазний і якийсь розгублений — от сидить, тримаючи у руках квиток. Навіщо приніс? Він, Віктор, ні в чому його не звинувачує. Як понятих, не має навіть права допитувати Вдовіних. Хіба що побесідують — отак, за склянкою чаю.
Немолоді вже, Вдовіни, а чомусь самотні, без дітей. Чому? Питання делікатне, а до справи воно не стосується. То чого питати? Може, іншим разом, і то при нагоді… Та невже тихенько, без переживань прожили все життя? Лише сусідський телевізор порушив їх спокійне життя…
Даруйте, продовжував міркувати Віктор, так жити нецікаво. Якби щось таке сталося — жінка не змогла би йому народити сина чи дочку, — обов'язково взяв би когось на виховання, може, навіть хлопчика і дівчинку, аж двійко сиріток, щоб зростали в родинному затишку.
Знову серце обпалили сльози: і в Наталі не було дітей. Хто в цьому був винен — вона чи Павло?.. Поглянув на Вдовіних.
— Так що ви хотіли сказати про Павла?
Чоловік не встиг заговорити, як жінка заперечила:
— Все, що знали, ми вам розповіли…
— Ну, я гадав, що раз ви не спали… то ще щось пригадали. Скажіть — на кого думаєте? Хто її убив.
Вдовіна швидко зиркнула на свого чоловіка, а той навіть не поворухнувся, неначе було йому зовсім байдуже — знайде Віктор злочинця чи ні. Жінка повернула голову до Віктора і обережно відповіла:
— Не інакше, як злодій, бандит.
— А Павло не міг того вчинити?
Завагалася:
— Лагідний такий, тихий!
Чоловік додав:
— Павло на вбивцю і не схожий. Більше — його брат.
— Ага, браток його, студент, — підхопила жінка. — З Наталею були, як кішка з мишею: гризлися, сварилися.
— І це ви чули крізь стіну?
— Що зробиш — так будують.
— Не про будівництво ми…
— Пробачте.
— Щось вам здалося підозрілим?
— Кричала на того шибеника Наталя невдовзі перед тим, як прийшов Павло.
— А він що, той шибеник?
— Зібрався й пішов геть. З дівкою одною, чорнявою такою. Гарна була, бестія!
— Через стіну й видно?
Почервоніла жінка. Відповіла, помовчавши трохи:
— Я вийшла подивитися… Чи щось не те кажу?
— Чому не те? Якраз те, що потрібно. Спасибі вам.
— За що?
— За чай, дуже добрий був… спати перехотілося, — повеселішав Віктор.
А про себе: навіщо так зле пожартував? Люди в роках та й добрі — от чаєм пригостили і намагаються допомогти у слідстві. Хотів їм показати свою владу? Дитячість…
Задзвонив телефон, аж по всій квартирі покотилася луна. Віктор схопив трубку:
— Слухаю… Ало… Слухаю!
Йому не відізвалися. Той, що дзвонив, одразу зрозумів: у домі чужий! А він хотів почути… Кого? Павла чи Наталю? Чи, може, хотів щось розвідати вбивця? Скоса дивився на телефон, чекав, що зараз він задзвонить знову. Телефон мовчав. Так, дзвонив злочинець — і ніхто Інший, як студент… Чи, може, Павло? Хотів переконатися, що тут його чекають, чатують на нього. Треба розпорядитися, аби кожний дзвінок на квартиру було зареєстровано, щоб було відомо, звідки подзвонили. Віктор глянув на Вдовіних:
— Ще раз вам спасибі…
Вони підвелися:
— Нема за що.
— Ні, трохи все ж допомогли. А тепер вибачайте… Я закличу вас, якщо буде потрібно.
Нетерпляче випровадив їх. Подзвонив на телефонну станцію. І став серед кімнати. Що значить — не мати потрібного досвіду! Інший, мабуть, давно би довідався, що у Павла вже дорослий брат, на котрого падає пряме підозріння… Картав себе: який же у нього талант слідчого, якщо не знав, що у друга є брат? І захищав себе: може, якийсь двоюрідний чи троюрідний? А все-таки не міг заспокоїтись: катзна про що вчора розпитував сусідів?! Був дуже розхвильований, збентежений… Якби могло холодним бути й серце! Вдовіни, напевне, помиляються, коли кажуть, що Павло такий уже добрий. То, навпаки, Наталя була добра. Він, Віктор, на неї ніколи не мав гніву, навіть коли вийшла за Павла. Значить, була добра. Принаймні, такою йому запам'яталася. Такою навіки залишиться в серці. То як цьому серцеві стати холоднокровним?
Не терпілося почути, що скаже експертиза. Вирішив без діла не сидіти — десь тут має бути Наталии альбом — пошукає її фотографію… Добре було б глянути і на фотографії Наталиних та Павлових родичів. Може, з їхньої рідні — й Іван Москаленко, боєць революції, що заслужив іменний наган. А що, коли той Москаленко — ніякий не герой, а тільки самозванець, про котрого Наталя несподівано дізналася правду? Злякавшись, що викаже, розкриє Наталя, що він за один, натиснув на курок, послав у неї кулю… І знову докорив собі: однак, скільки у нього фантазії!