Пошукати альбом він не встиг — прийшла міліцейська машина, квартиру опечатали.
Прокинувся трохи не під вечір. Згадав, що неділя — можна полежати. Але холодним вітром у його свідомість знову увірвалася тривога, і сонливість звіяло. В голові закрутилося: Наталя… Павло… Москаленко… Задача з двома відомими й одним невідомим. Як її рішати? Москаленко… Віктор встав із ліжка… Стривай, можна ж глянути в телефонний довідник.
У списку міських квартирних телефонів Москаленків було навіть кілька. За ініціалами пошукав Івана. Є! «І. Г.» На тій же вулиці Підвальній!..
Віктор одягнувся і, хвилюючись, поспішив за адресою.
Що їх могло в'язати, якщо чужі люди? Може, вони разом їздили на рибалку, в одному наметі не раз ночували? Павло ж, пам'ятає, завжди любив рибалити. Якось, було, покликав і його — і дивно, в Павла риба увесь час клювала, а він, Віктор, підчепив одну, та й ота зірвалася. Знав, певне, Павло якийсь такий секрет, але другові його не розкривав. Бо зовсім не добрий він, як казали сусіди, а затаєний і злий! І старому, тому Москаленкові, либонь, вліз у довір'я… Такі завжди горнуться до чесної людини, щоб прикритись її добрим іменем.
Коли злочин учинив Павло, то вже добровільно додому не повернеться. Принаймні доки не знайде якесь алібі… Цікаво, що ж придумає, аби пояснити свою відсутність вдома? Щось таке тверде, що зуби поламаєш, доки його розкусиш? Чи Павло й на це буде нездатний. Такій жінці скалічити життя! Невдаха! Нездара! Що ж, нехай викручується — він у своїх сітях і заплутається. Хай… Чомусь Віктор навіть переконував себе, що тільки Павло винен у всьому, що сталося. Павло — й більш ніхто. І до Москаленка йшов лише для того, аби утвердитися в думці, що злочинець — Павло…
Знайшов дім, квартиру і натис на кнопку електричного дзвінка. У відповідь почулась лагідна мелодія. Віктор посміхнувся: чи з цих Москаленків хтось не винахідник? Може, інженер — тому вони з Павлом колеги… разом на одному заводі працюють…
Музика скінчилася, як тільки відчинили. Віктор побачив дівчинку років десяти, в білому шкільному фартушку. Здивовано глянула на гостя. Запитала потім:
— Ви до нас?
— А це квартира Москаленка? — уточнив лейтенант. Дівчинка відразу оглянулася і загукала до кімнати:
— Діду! Чуєш, діду?
Із глибини квартири долинуло:
— Чую, Славко, аякже!
Віктор сподівався побачити немічну людину, котрій уже й говорити важко, — хіба що від такого можна було викрасти наган. Та вийшов до нього дещо молодявий старий чоловік з густою шапкою волосся, що його прибила сивина. Спитав, пригортаючи дівчинку до себе:
— Ви, товаришу, до мене? Віктор відповів:
— Коли той, кого шукаю.
— Кажіть, кого треба?
— Івана Москаленка…
Замислено почухав потилицю старий:
— Може, саме я вам і потрібний. — І глянув у вічі: — А ви, пробачте, хто такий?
Сказати відразу, що — слідчий міліції? Може, старий почується скованим, вважатиме їх розмову допитом…
— Журналіст я, з газети.
Москаленко з докором похитав головою:
— Дурня з мене хочете зробити?
— Що ви, батьку?.. — розгубився Віктор. — З газети я, справді… Міліцейської.
І, не розкриваючи, показав посвідчення.
Ледь-ледь в уста усміхнувся дід:
— Цікаво…
— Нарис хочу про вас написати.
— Такий я знаменитий?
— Як і кожна радянська людина, в якої за плечима героїчні роки. Тут не тільки нарис, цілу повість можна написати.
Погодився старий:
— Можна й повість, правда. Лише не написати… Просто переписати, бо вона вже створена — життям, людською долею.
«Начебто повірив» — заспокоїв себе в думці Віктор.
Увійшов до квартири. Підлога вітальні була суцільно застелена м'яким червоним килимом. Стола посередині й стільців навколо нього, як звичайно буває у хаті, Віктор не побачив, бо майже весь простір займав величезний рододендрон. Широка його гілка навіть сягала столика, на котрому стояв телефон і стопка чистого паперу. У вільному кутку була канапа, а над нею, на стіні, до самої стелі, — такий же червоний, як на підлозі, килим. На ньому висіла всяка всячина: мисливська рушниця, рожок, оправлений у срібло, безліч рибальських блешень, що сонячні зайчики ловили.