І враз ніби справді опинився в юності. Затамував дихання, зупинився, бо прямо на нього йшла юна Наталя! Напружився увесь — таки Наталя, ніхто інший! В рожевому береті… з-під жакета миготить на вітрі рябенька хустинка. Протер очі — чи не привиджається йому від безсоння? Дуже багато передумав цю ніч про Наталю. І знову глянув на дівча — ну зовсім як Наталя на випускній шкільній фотографії. Як? Як це зрозуміти?
Іншим разом Віктор радо би віддався приємній уяві, але тепер відігнав її, думаючи: що за нісенітниця, невже утратив розум? Ніякої Наталі вже нема на світі! Хтось убив її, застрелив… А дівчина, яка йде на нього, просто дуже схожа на Наталю — буває ж таке, просто дуже схожа. Але чому одягнута так, як колись, студенткою, любила прибиратися Наталя? І в цьому випадковість, чи щось більше? Він не спускав з дівчини очей. А вона знітилася, відступила вбік, і, як обійшла його, пустилася трохи не тікати.
Не міг утриматися Віктор, поспішив услід. Не наздоганяв її, не переганяв — намагався лиш не загубити її з поля зору. Даремно умовляв себе: незнайома ж дівчина! Схожа на Наталю, та що з того? Вродилася така! Як той чоловік, про якого читав у журналі. Живе десь в Архангельську й не відає, що в нього є двійник, цілком такий, як він, навіть з родимкою за вухом, а мешкає далеко від Росії, в південній Америці! Та що це з ним, Віктором: таки переслідує… знайому незнайомку! Чи іншої роботи не має? Злочинець же гуляє на свободі!
Ні, зупинитися не міг. Поспішав за дівчиною, а та, відчуваючи цю пристрасну увагу, перебігла на другий бік вулиці. Намагалася чим швидше від нього сховатися, а він благав її в думках — аби не зникла! Бо інакше, відчував, щось неймовірне станеться у його житті, щастя назавжди відвернеться від нього обличчям. Хотів, було, її й наздогнати, заговорити з нею, але посеред вулиці затисли машини. Видовжуючи шию, занепокоєно дивився за рожевим беретом, що хитався поміж людських постатей, зринав… Серце нестримно билося, воно бігло далі, хоч сам не міг зрушитися з місця — ні вперед, ані назад. Нарешті людська хвиля його підхопила, понесла із собою. Він наздогнав дівчину, навіть поклав їй на плече руку і…
Вибачився: це була не та, котру переслідував, — без рябої хусточки на шиї, лише в рожевому береті. А та втекла, сховалася… Коли ж тепер побачить її знову? Чи вже їх ніколи доля не зведе? Навмисно показалася йому, аби більше збентежити, змучити. Думав: хоча би не на довго, отак, як сьогодні з'явилася ще одного разу, щоб упевнився — ні, це не мана… справді бачив дівчину, схожу на Наталю.
І повернув у зворотний бік, оглядаючись. А може, й він, Віктор, здався їй знайомим? В усякому випадку, думає про нього. Пригадує, чи десь не зустрічалися, та лиш туман пливе перед очима. Нехай незнайомі, казав сам до себе, ніколи ще досі й не бачилися в місті, їхні шляхи вже перетялися, і хтозна… хтозна… Адже така схожа на Наталю!..
Другого дня вранці прийшов на роботу, попрямував у свій кабінет. Відкрив двері, і майже відразу впала в очі книжка, що лежала на краю стола. Прочитав на обкладинці: «Утрачені ілюзії». Символічно. Хто б це підсунув йому? І що хотів сказати, на що натякає?
Сів за стіл і на якусь хвилину закрив долонями обличчя. Ілюзії, це що — юнацькі мрії? Ні, ні — Віктор думкою утрачені ілюзії переніс у дитинство. Над містом, над дахами, злітали голуби, звали і його, аби теж піднявся у повітря. Та як міг — безкрилий? Літав хіба що уві сні, та одного разу спробував, було, і наяву — став над сипкою кручею, розкинув руки й скочив. Потім сварив себе — пустий мрійник! Чи не так хотілося злетіти й до щастя — і знову скрутив в'язи. Нічому не навчився. Таки хтось не помилився, залишивши йому вже далеко не новеньку книжку з символічною назвою, бо щастя от втікає від нього, а коли і з'явиться, то привидом. Як дівчина, що схожа на Наталю. А все через те, що він лишився мрійником — не навчився за щастя боротися! І в роботі такий — фантазер!
Телефон раптом перервав Вікторові роздуми, повернув до тями. Лейтенант неохоче взяв трубку, сказав:
— Слідчий відділ…
У відповідь почув:
— Мушникам весь час дзвонять із бази.
Не зрозумів:
— Ви не помилилися?
— Ну, з бази змішторгу. На квартиру Мушників.
— Спасибі…
Нарешті здогадався — це ж він, Павло, на прізвище — Мушник. Напевне, й Наталя носила його прізвище. І до них хтось дзвонить. Чоловік чи жінка? Наталі чи Павлові? Нічого невідомо. Є лиш кінець ниточки — це база змішторгу? Смикнути? Добре, що хоч подумав — чи смикнути? А то знову міг би заскочити у чужу квартиру. І, підвівшись, сказав собі вголос: