— Ну що ж, за роботу! Досить фантазувати!
Спершу познайомиться з висновками судмедекспертизи.
Тонку жовту папку із записами всього, що потрібно для ведення слідства, занесла йому повненька дівчина з коротко підстриженим волоссям і в акуратно підігнаній міліцейській формі. Чув, що закінчила університет, історичний факультет. Вивчилася на вчительку, а прийшла на роботу в органи міліції. Чому? Що їй тут так дуже подобається?
Стояла біля Віктора усміхнена, радіючи не знати чому.
— Я тут від восьмої години і вже до вас заходила.
— Гаразд…
— Більше нічого вам не треба?
— Ні, можете йти.
Схопила книжку:
— Ой, це я забула!
— І світло ви теж забули вимкнути?
— Може. Читала тут… на вашому дивані.
Коли зачинила за собою двері, згадав її ім'я — Марина. Подумав — якась мода на Марин пішла. Ідучи по місту, тільки й чуєш, як матері гукають: обережно, Маринко, дивись… Каже — книжку забула. Навмисне? І чому без нього заходила в кабінет? Знайшла читальний зал!
У папці побачив: складений акуратно папірець до папірця — зразу видно: жіноча рука. Це Марина її готувала? Чомусь завжди ходить у міліцейській формі, хоч би раз одяглася, як інші дівчата: на голову — берет, а на шию хусточку, щоб розвівалася на вітрі. Адже, напевне, хоче, щоб хтось її кохав. І сім'я щоб у неї була, і діти.
Потай у душі пошкодував Марину: хіба чоловікові хочеться мати в хаті свого міліціонера? От він, Віктор, як? Взяв би собі таку за дружину? Не відповів, почав перегортати у папці папери.
Читав медичний висновок. Постріл був у спину. Смерть сталася від внутрішнього крововиливу, приблизно о двадцять першій тридцять… Начебто не дуже рано, але й не дуже пізно. Чому тоді Вдовіни не почули пострілу? Треба запитати інших сусідів по квартирі — не може того бути, щоб ніхто в будинку не чув пострілу! Не міг же заглушити його телевізор. Стривай, а подушка? Подушка — могла? Нова версія… Фантазія. Ілюзії та й ті вже — утрачені! Невже навіть Марина встигла зробити висновок, що він… Посміхалася чомусь. Але сміється той, хто сміється останнім! І знову взяв папери.
Коли дійшов до відбитків пальців, то перше помітив: на зброї було слідно й Наталину руку. Видно, вона схопила за дуло, коли боронилася, сподіваючись, що вбивця лиш жартує, хоче її настрашити. Та пролунав постріл. Не хотів бачити убивця перекошене від жаху обличчя і, злякавшись, кинув на нього подушку. Чия ж рука позначена на ручці нагана?
Ще відбитки пальців — на пляшці від шампанського, на склянках, на відірваній від шкатулки кришці. Але не ті, які на зброї. Чи злочинець діяв не один, мав і спільника? Навмисне взяв напарника, а може, й не одного, щоб заплутати сліди. Чи такий легкодухий?
А що, коли грабіжники побували в хаті уже після вбивства. Кинулися туди, як шакали, навіть не церемонячись розламали двері. Кого ж тоді шукати в першу чергу? Безперечно, вбивцю — більш небезпечного злочинця, поки не накоїв нової біди. Сьогодні ж треба продумати план роботи групи, мобілізувати увесь карний розшук, щоб злочинець ніде не мав спокою, ніде не сховався.
Вийшов у коридор, постукав до начальника слідчого відділу:
— Дозвольте?
— Заходь, лейтенанте, заходь. Опанував собою? Не упав з ніг, витримав?
— Не лиш витримав, а й витримаю, товаришу майор.
— Хіба я сумніваюся — обов'язково витримаєш… Так що вирішив?
— На зброї залишилися відбитки пальців убитої і, треба гадати, того, хто стріляв.
— Що це за інкогніто?
— Можливо, сам Мушник, чоловік потерпілої.
— А щось про це й судово-медична експертиза каже?
— Каже, товаришу майор — стріляли у спину, внутрішній крововилив.
Майор узяв із рук слідчого папку, поволі, ніби обережно, перегорнув папери, переглянув їх:
— Даних негусто, Вікторе. Що ж ти пропонуєш?
— Затримати й допитати Мушника.
— Затримати? Де він?
— Не ночував дома. Кудись зник. Не з'являвся дома і в неділю.
— Квартира опечатана?
— Звичайно, опечатана.
— То кажеш, знайдеш Мушника навіть під землею? — на устах майора майнув легкий усміх.
— Повинен знайти.
— Ну, ну… давай дій. Мобілізуй там, кого слід.
— Сумніваєтеся в чомусь, товаришу майор?
— Ні, не сумніваюся. Не бачиш — у всьому тобі довіряю, даю волю дії! Мушника, може, справді потрібно затримати. Поміркуй сам. Треба його знайти.
— Знайдемо, де він дінеться?!
V
ому це Геннадій зразу відлучився? — не могла збагнути Олімпіада Романівна. — Поїзд тільки-но рушив, а він мовчки піднявся і пішов у тамбур? Хіба їм немає про що поговорити?