Але враз замовкла, озирнулася, ніби сподіваючись, що Павло відгукнеться. Малим не раз залазив під ліжко, а потім сміявся, що не могла його знайти. Чомусь їй захотілося побачити Павла ще дитиною, хоч давно дорослий. Він безвинний, він…
Сльози, що до цього душили її, тепер уже рясно полилися з очей. Упала на канапу, заховала лице під подушку. Але підхопилася, гукаючи до сина на весь голос:
— Павлик того не зробив, Геннадію! Не вбивав її! Чуєш, не вбивав!
— Що ви мене в цьому переконуєте, мамо?
— Павлик мені скаже. Перед матір'ю не зможе критися нічим. Скаже, що він ні в чому не винний, а вони хай чують… Слабкого він характеру, я знаю, але добрий, добрішого й на світі нема… — І замовкла, жадібно ковтаючи повітря.
Геннадій кинувся до телефону:
— Медична допомога?!
Підбіг потім до матері, допоміг лягти. Широко відкрив вікно, думаючи: що ж далі? Не знав, чи добре то вчинив, що витяг сюди матір. Може, було б краще, аби вона нічого не знала? Бо ж нічим ні Павлові, ані Наталі не поможе. Але думав — мати… До кого ж мав побігти, коли в їх родині сталося таке лихо?
Обняв матір за плечі, а вона, не звертаючи на нього уваги, дивилася у простір. Спитав лагідно Геннадій:
— Вам трохи легше, мамо?
Не відповідала.
Син несподівано відчув, що він якийсь безпомічний. Якщо вона заслабне, то в цю важку хвилину не матиме підтримки не лише Павло, але й він, Геннадій. У цій ситуації він ніби теж — під грозовими хмарами. Думав про смерч, котрий може раптом підкинути його, щоб упав, розбився.
— Мамо, ми без вас пропадемо!
Здивувався: де це раптом сила в матері взялася? І плакати вона перестала, й тяжко дихати. Видно, усі матері такі, — подумав Геннадій, — коли треба в біді за дитину свою постояти, то й на великий подвиг здатні.
Справді, нікому не пошкодить, коли мати піде в міліцію і скаже, які в неї сини! Знав, до протоколу, може, й не запишуть, а все-таки — материнське слово, хай вислухають! Тільки не сьогодні. Сьогодні ж вихідний, та й матері треба відпочити.
Другого дня Олімпіада Романівна зібралася в міліцію. Вийшла вже не хитаючись і не хапаючись за стіни. Геннадій — за нею. Двері лише сяк-так, тимчасово звечора полагодив, щоб можна замкнути.
— Боюся я, Геннадію, — оглянулась мати.
— Та що тобі вчинять?
— За тебе боюся.
— Хіба я в чому винний?
— Не знаю, Геннадію. Скажи мені… а ти не боїшся нічого?
— Нічого!
Ніби не вірила тому, з ніг до голови зміряла Геннадія докірливим поглядом, що йому аж моторошно стало, й рішуче відвернулася.
Хвилюючись, Геннадій привів матір в обласну міліцію. Чекала, чекала, а коли потрапила на прийом до начальника, дізналася, що треба йти в міську.
Черговий біля входу раптом скинув до козирка руку і запитав:
— Ви куди, мамашо?
Зупинилася. Подумала: щаслива прикмета, що черговий назвав її матір'ю, і все буде добре, вирве вона свого Павла з в'язниці, й він щасливо припаде до її грудей.
— До кого ви йдете, хто вам потрібний? — цікавився міліціонер.
— Один лише син мій потрібний мені, до нього і йду.
— Як його зовуть?
— Павло Мушник…
— Мушник? Щось такого не знаю, мамашо… Він що — в нас працює?
Простосердно виклала, як є:
— До темниці забрали його, а він не вбивав, то вона сама… Проведи мене до нього, синку, покажи…
— Зараз, зараз… — черговий узявся за одвірок, щоб краще роздивитися, яка вона, мати, що прийшла заступитися, захистити сина — в усьому відділі вже знали, що сталося на вулиці Підвальній. І міркував, що казати матері, куди її спровадити. Вирішив — до начальника слідчого відділу майора Ковальчука. Подзвонив:
— Мати до вас, товаришу майор. По справі про вбивство на вулиці Підвальній… — А як поклав трубку, пояснив: — Майор, може, чимось вам і допоможе, коли чесно розкажете все.
— Чого б я мала критися — все розкажу…
Слідуючи за міліціонером, думала: чи всі тут такі?
І той майор, до котрого йдуть, теж буде привітний? Чи, навпаки, виявиться суворим, недобрим? Як тоді вона з ним буде розмовляти? Мов дика кішка з пазурами, кинеться на нього? Але ж то — начальник. Може, ліпше візьме добре слово?
Черговий легенько підштовхнув її у двері кабінету, а сам залишився. Роздивилася: казав, що до майора, а тут того не видно, сидить звичайний чоловік у цивільному, як усі люди ходять… Мовчки дивилася на нього, а він, підіймаючись з-за столу, запитав:
— Олімпіада Романівна?
Здивувалася:
— Хіба ви мене знаєте?
— Здогадався, — сідаючи знову, відповів начальник. А як сіла і вона, сказав: — Слухаю вас…
— Це я хочу послухати вас. Нащо ви забрали мого сина, якщо він невинний? Та ж він ніколи й пальцем її не зачепив, не те щоб убив.