Згадав і старшину: чомусь дуже прихильно, довірливо повівся з ним отой старшина. Може, через те, що він перший раз попав у витверезник, і старшина зрозумів, що це випадковість. Недаремно ж потім так ввічливо звернувся до нього: побачив у ньому серйозну людину, що тільки посковзнулася, упала. О, більше не впаде! Досить його кидало в жар і холод, щоб вивітрив із голови ту білу гарячку, що й не від горілки, а від якоїсь анонімки затуманила йому і очі, і розум. Те, що вчора сталося, буде йому наукою. На ціле життя. Аби лише все добре скінчилося!
Запитав: а як воно найгірше могло би скінчитися? Від ганьби доведеться міняти роботу, навіть виїхати з міста? На далеку Північ, де ніхто його, Павла, не знає? Життя справді може так перевернутися, що ой-ой! І все через одну-однісіньку помилку! Аж плакати хотілося Павлові від образи, що так несправедливо, так жорстоко повелася з ним доля. Знову почувся знесиленим, хворим. Подумав: у матері хотів відпочити, просто відлежатися, повернутися до тями — нерви бо натягнуті, як струни, кров бухкає у скроні. А справа серйозніша — він справді занедужав. За всяких обставин треба десь дістати лікарняний листок і побути у матері довше. Поки час не вилікує рани і все не поставить на свої місця, кожний зрозуміє свої помилки, оцінить свої вчинки. І він, і Наталя.
І Наталя? — раптом спитав себе в думці. Чи вона гадає, що жодної помилки в житті не припустила? Окрім тої, що з-поміж усіх вибрала тоді його, Павла? А що, коли вона і досі ще перебирає?! Що їй з якогось котика — то забава, на якусь часинку! Скоро розчарується й відчує, що тільки він, Павло, їй потрібний, а більше ніхто. Треба спішити їй назустріч! Не ховатися у лісі, не дичавіти від злоби, а поки не пізно — таки знайти Вікентія Сергійовича й попросити в нього допомоги.
Відчувши, що намацав якусь рятівну ниточку, Павло підхопився і вибрався з гущавини на знайому стежку. Привела вона його до самого дому. Відчинив мальовані ворота, ступив на подвір'я. Назустріч вибіг пес — він гавкнув, але тут же стиха заскавучав, ніби докоряв йому, Павлові, що той не частим гостем буває у матері, важко його відразу і впізнати. Це звичайний, дворовий собака, некрасивий навіть, але такий розумний, що всі його люблять, окрім вітчима, що до кішок і собак не дуже прихильний. За інших обставин собаки й не тримав би, але живуть вони серед лісу, де потрібний сторож.
Павло нахилився, погладив Сірка, а собака лизнув йому руку. От і привіталися. Шкодував лише Павло, що не мав ніякого гостинця — вже сам був голодний, живіт аж підводило. Пройшовся спочатку попід хатою, знайшов у схованці ключа і відімкнув двері. Мати до міста подалася, а Вікентій Сергійович — де? У холодильнику знайшов учорашній борщ — зачерпнув ополоником… Мати, як відчувала, що він приїде в гості: змалку бо звик до цієї страви і завжди дивується, що Наталя не варить борщі — не любить хіба? Правда, переконався, що Наталя взагалі не любить готувати їжу. Ціла біда, як треба щось зварити, сердиться тоді — мовляв, коли вже настане час, що жінка не стирчатиме вдома біля плити? Не витримав якось, запитав:
«Може, й жінкою тобі не хочеться бути?» Не зрозуміла вона, подивилася. І він пояснив: «А хто ж тоді за тебе буде матір'ю? Дітей твоїх роститиме?» Сказала йому: «Я жити хочу, Павле!»
Подумав — роздратована, що мусить порпатися на кухні, й не варто їй перечити. Але треба буде знайти якусь нагоду і про дітей поговорити з нею, спокійно і серйозно, час бо йде, роки спливають, наче за водою.
Попоїв Павло, відчув, що вже й сили поволі прибувають. Відкинувши фіранку, дивився на подвір'я, а все-таки гарна в матері садиба! Дім просторий — як на двох, то аж завеликий. Мають садок — черешні, груші. Та й повітря чисте, запашне. Знав, видно, Вікентій Сергійович, що робить, коли умовляв матір залишити місто… Господар він добрий. Під горіхом обладнав альтанку, лавиці поставив — а скільки раз збиралася там уся родина на гостину? Ні, треба помиритися і жити по-людськи!
Не сердився тепер Павло на вітчима, бачив тільки те, що той скаржиться на серце. І їм із Наталею материнський дім — це готова дача. Найкраща з усіх дач, які можуть бути! На другий рік відмовить Наталю від моря, ціле літо перебудуть тут. Коли дійдуть з Наталею до згоди, все буде гаразд…
Найбільшу надію покладав тепер Павло на вітчима. Але де він — невже на роботі? Сьогодні ж вихідний!