Все-таки навідався в лісництво, спитав сторожа:
— Не бачили Вікентія Сергійовича?
— А ви йому хто? — хотів затягнути бесіду старий.
— Я — син.
— Його син?
— Так, син… Павло…
— Немає у Вікентія Сергійовича ніякого сина.
— Є, й не один, а двоє!
— Нехай і так… — замислився старий, а через якусь хвильку поцікавився: — То що ви хотіли?
— Шукаю ось батька. Він не на роботі?
— Неділя сьогодні, у Вікентія Сергійовича — теж, чого б йому бути на роботі? Пошукайте вдома.
— Та шукав…
— А ви з міста?
— З міста.
— Походите по лісу, грибочки пошукаєте, а тим часом і батько повернеться. Коли батько…
— Батько, вже казав вам.
— Нехай так… Мені то що?
Павло пішов пригнічений. Чи не знову доля знущається над ним? Каже йому — що би не робив, не викрутиться, за все в житті треба розплачуватися… А все-таки де він, Вікентій Сергійович? Такий чоловік без діла не сидітиме — якщо нікуди не поїхав, то, певно, подався на річку щук ловити… чи ні — по гриби. Звичайно, по гриби!
Зразу від лісництва повернув до хащі. Спустився до річки, подивився в один бік, у другий — нікого не видно. Поблукав по лісу, знайшов кілька сироїжок, але не мав спокою: день біжить, а завтра на роботу… треба щось чинити! Можливо, Вікентій Сергійович прийшов, уже давно вдома, а він собі розгулює!
Ні вітчима, ні матері все ще не було. Все ж була надія, що Вікентій Сергійович близько, нікуди не поїхав і, напевно, невдовзі об'явиться.
Біля замкнутих дверей Павло присів на сходинки, схопив за шию пса, притягнув до себе, відчувши несподівано, як його усього обіймає жаль. Тяжкий і пекучий, аж набігли сльози. Ніби він утратив когось дуже близького, дорогого, рідного й залишився на світі один. Навіть друзі — й ті його покинули, відцуралися, лише собака біля нього. Та й це тому, що дуже негарний, нікому не потрібний. Пильно дивився в очі псові, котрий, здавалося, читав усі його думки і сумував по-своєму, по-собачому, що нічого не може зробити, щоб допомогти. І слова не промовить, бо ж — тварина.
Павло мимоволі смикнув його за вухо. Пес аж заскавучав, відскочив від нього і сховався в будку. Звідти підозріло дивився на нього і ніби чекав, коли вже він насидиться, підніметься і піде?
А Павло думав, думав.
А сутінки згущалися, згущалися.
… Прокинувся вранці. Розглянувся — ні матері, ні вітчима. Це вже налякало. Зашив розірваний піджак, накинув на себе вітчимів дощаник.
Накрапав дощ — осінній дощ, що вже як розійдеться, то не буде йому кінця-краю. Під накриттям збиралися ранні пасажири. Хтось із товстим портфелем ніби привітався до нього, Павла, а він не міг згадати — що за чоловік? Поглядав на нього, поки той не насупився і не відвернувся. Павлові він здався якимсь підозрілим. Подумав — навмисно слідкує за ним, якби вчинив злочин. Чи невідомість, думав, у котрій він тепер перебуває, — не найбільша кара? І найперше, що треба зробити — позбутися цієї невідомості, нікого не кличучи собі на допомогу — ні матері, ні вітчима, ні брата. Нехай потім буде що завгодно, але спочатку…
І ось Павло, нарешті, перед своїм домом. Дивується — ніхто не звертає на нього уваги, усі проходять мимо, кудись поспішають. Привуличні акації шумлять — чи то на вітрі, чи то на дощі…
Закинувши голову, глянув на свій поверх. Вікно, бачив, зачинене, біліє фіранка. Певно, з-за неї дивиться на вулицю Наталя, бо ж чекає, коли він повернеться. Павлові ще бентежніше стало на душі: як все-таки зустріне його? І як повестися йому самому? Увійти, як хлопчик, що накоїв шкоди і над усе боїться покарання? Ні, твердо сказав собі, за все, що буде треба, він відповість з гідністю!
Рішучість враз оволоділа ним. Страх зник із його серця. Нехай усе те станеться, що повинно статися. Небезпеку, котра, відчував, чатує на нього, намірився зустріти з відкритим обличчям.
VI
нову прийшов Віктор на Підвальну. Хоч думав: навіщо? День проминув у перших гарячкових клопотах по розслідуванню справи, й хотілося хоч годинку-другу бездумно полежати, дивлячись непорушними очима у стелю? А ноги мимоволі несли #ого сюди, де позавчора старся злочин.
Ловив себе на думці: може, це й не по службовій справі, а по особистій, навідався на Підвальну знову? Адже тут жила вона, Наталя. І майнуло в голові, що якби він суботнього вечора, коли її згадував, відразу спохопився і запитав квартирний телефон, то міг би ще почути її голос, а може, й відвернув би від неї біду.
Дивно, одна мить — і вже нема людини. Молодої, гарної, яка дуже любила життя, ніколи поганого настрою не знала, весело сміялася. Думалося так Віктору, бо милою красунею хотів залишити її у своїй пам'яті. А хіба сам зостався таким, як був тоді, в юності? Ні, він уже давно не романтично настроєний хлопчина, що любив читати пригодницькі твори. Став солідним мужем, хоч не одружився. Про які ж утрачені ілюзії натякала книжкою Марина? Затримав її думкою, не відпускав, питав: може, має на нього надію? Марина тої ж миті посміхнулася і зникла. Хотів, аби вернулася, та замість Марини знов постала перед ним Наталя.