Павла душив жаль, що втрачена остання надія. Ще, як ішов додому, сподівався: Наталя чекає… Він легко постукає. Зовсім легко, аби зачула, що хтось іде, хтось проситься до хати. Дзвонити не стане. Щоб лише на нього, Павла, подумала, а більше ні на кого… І вона не здивується, чому собі не відчиняє сам. Примирливо скаже: «Чого стукаєш, Павле, заходь, ти ж до свого дому прийшов, ні? Чи вже свій дім маєш за чужий? Дурненький…» О, якби вчув від неї це слово! Але сумнівався — до нього Наталя, певно, вже ніколи так не звернеться. Бо винен, винен, винен… Людську подобу втратив! Значить, не дурненький, а дурний!.. Аж тремтіли ноги, як піднімався сходами. Прийшов до дверей, а тут…
Павло мокрими очима оглянувся на Віктора. Зовні, в сутіні, не міг добре роздивитися. А може, це прийшов той анонімщик? Та все одно — ворог! Привів тільки до гіршого — не до кращого! Нащо було писати, втручатися у чуже життя? Може, Наталя й зрадниця, та до нього ставилася так, що він був щасливий. Тепер нехай караються. Колишніх відносин вони вже не відновлять, спільної мови не знайдуть — спільна мова тоді може бути, коли сім'я вкупі, а коли сім'ї нема, розпалася…
— Ех, що ви наробили!.. — вирвалося у Павла, і він тяжко пішов у кімнату.
Віктор набрався рішучості, бо стояти далі біля дверей не міг. Переступив поріг, сказав:
— Павле, ти тут? Вдома ти?
Мушник здивовано закліпав: та хто ж це такий? То опускав, насуплював брови, то підводив їх: невже?..
— Ти, Вікторе? Не може бути! Звідки?.. Отож, правду кажуть — про вовка помовка, а вовк уже й тут: вчора… чи позавчора ми з Наталею якраз тебе згадували… А в мене, друже, горе… — І по обличчю мовчки покотилися сльози.
Нехай колись Павло йому, Віктору, заступив дорогу — в тому він не винний: такий уже вибір зробила Наталя. Як би тепер хотілося показати другові, які вони щасливі обоє, Павло і Наталя. Сказати собі — ні, з Віктором Наталя ніколи би не була такою щасливою! Але…
Упізнав Віктора, а той чомусь мовчки дивився на нього, думаючи, певне, що навідався в такий недобрий час. А що, коли раптом повернеться Наталя? Мабуть, вона буде настільки мудра, не покаже, що між ними сталося! Ні про яку сварку Віктор не почує — Наталя все зробить, аби він не почував ніякої незручності… Але як же пояснити Віктору, що він накинувся на нього у дверях з отою тирадою? А потім — оці сльози?..
Віктор стояв проти нього мовчки, та очима говорив: ми — колишні друзі, а тепер — і справді вороги, бо я в тобі бачу лише злочинця, більш нікого. Це насторожило Павла. Вивчаюче міряли очима один одного з ніг до голови. І все ж легенька усмішка ховалася в кутках губів Віктора — не міг приховати свого задоволення: Павло таки вернувся, чуття не підвело його, Павло Мушник — ось він, перед ним. Одного не розумів, чому Павло — тільки розчинив двері й так пристрасно почав воювати за свою Наталю? Наче не сам її відпровадив на той світ, а хтось. Чи, опинившись вдома, у квартирі, він раптом розкаявся? Мабуть, сподівався, що тільки поранену побачить Наталю — не мертву? Тому й плаче?..
Одне за одним ставив собі запитання, відповіді ж на них не знаходив і п'є знав, що казати: чи стриматися, чи зразу повідомити, що постанова на арешт підписана, і він, Павло, з цієї хвилини вважається затриманим, як запідозрений у вбивстві — доведеться посидіти в камері попереднього ув'язнення.
Не встиг опам'ятатися, як Павло несподівано зробив крок уперед, простягнув обидві руки, кажучи:
— Це ти, Вікторе, правда? Я не обізнався?
Відповів одразу:
— Не обізнався, ні!
Але ще пильніше дивився на Мушника, дивуючись: поводиться так, ніби ні до якого злочину непричетний, або навіть не знає про нього. Чи при своєму розумі Павло — буває ж, що злочинець, побачивши, що він натворив, втрачає глузд і пам'ять? То чи й Павло у такому стані?
Це стримувало Віктора, і не знав він, який крок зробити — інша справа, коли б був упевнений, що Павло симулює, навмисно так поводиться, щоб уникнути відповідальності. Зразу не розібратися, потрібно вдатися до медичного обслідування — але якесь рішення треба прийняти негайно: Мушник запідозрений у вбивстві.
А Павло по-дружньому:
— Давненько ми, Вікторе, не бачилися!
— Давно.
— Роки летять! — і знову подав руку: — Привітаємося, може, якщо не обнялися. Ти все ще, відчуваю, гніваєшся на мене? Ну, здрастуй!
Завагався Віктор, а все-таки руку Павлові подав, ще й легко потиснув її, міркуючи: все ж — колишній друг. А іноді й злочинцеві треба руку подати, аби лише це на користь справі.
Павло був задоволений:
— Отак краще, Вікторе! Бачу тепер, що забув образу. Не гніваєшся?