Чекав Павло на відповідь і Віктор сказав;
— Твоя вина не в тому…
— А в чому? Кажи!
— Навіщо питаєш?
— Не знаю…. — Павло затнувся й, опустивши голову, раптом зле хихикнув, аж Віктора пробрало морозом. — Я ж, навпаки, зробив тобі добре… — Замовк, хвильку подумав і, зиркнувши на Віктора, з відразою мовив: — Я тобі зізнаюся… Жінки, вони дивні: на місці Наталі, я б вибрав тебе, не розумію навіть, нащо вибирати собі таку людину, яку не любитимеш, в якій розчаруєшся. Завжди тобі заздрив, бо правди ніде діти — розумніший від мене… І не лише це. Спокійніший… можливо, й добріший… Але, друже мій, повір: ти, як і я, не знав добре Наталі.
Віктор намагався зрозуміти — чи при своєму розумі Павло? Говорить нібито логічно, не криючись і навіть вибачаючись, що так чи інакше свого часу зробив йому боляче. Але йому в очах недобрий вогник… Начебто він не убив Наталю, а послав її у магазин і ось вона прийде, поставить на стіл пляшку… а тоді він знову крутнеться, наче вжалений: так от якого ти, Наталю, котика чекала!
І злякався: а може, Павло вже захворів, лише ніхто не бачив: такі часто поводяться тихо, розмовляють мудро — важко на перший погляд розпізнати в них захворювання. Але вони дуже небезпечні, бо раптово, ні з того, ні з сього, можуть спалахнути страшним, безтямним гнівом… Віктор з острахом чекав, що і Павло зараз кинеться на нього. Треба, доки не пізно, перейти до діла. І перебив Мушника:
— Павле, я — з міліції…
Помітивши, що Мушник відступив крок назад, запитав:
— Не ждав?
— Чого ж? Тобто як розуміти?
— А так, як розумієш.
— Ага… Напевне, якийсь випадок навів тебе на нашу адресу.
— Випадок? Та не кажи…
— Значить, ти нас розшукував? Чи тільки її?
— Ні, тільки тебе. Одного тебе, Павле.
Понуро подивився на нього Павло. А Віктор поволі міряв кроками кімнату.
— Розгардіяш у нас — вибачай… — зауважив Мушник.
Віктор зупинився.
— Щось тут, бачу, сталося? Наталя де?
— Не знаю… не, казала…
— Правда, — несподівано погодився Віктор. — Чого б мала казати?
Павло не зрозумів:
— На щось натякаєш?
— Та ні… — трохи завагався Віктор, та запитав: — Не можеш збагнути?
Павло знову став на широко розставлені ноги.
— Слухай, Вікторе, до наших з Наталею справ нікому нема діла! Запам'ятай.
— Мовчу.
— Та ні, ти говори.
— Нічого, нічого… Я ще тебе послухаю.
Відвернувся потому Павло, відчуваючи, як його усього заливає кров: невже Віктор дізнався про нього через витверезник? Бо навряд чи бачився з Наталею — то було би видно по його очах, мав би інакший настрій. Витверезник!..
А Віктор помітив, що Павло знітився, і пішов у наступ.
— Я все знаю, чому ти збентежений. Така вже моя служба, що повинен знати.
Павло зітхнув:
— Вікторе, я справді завинив, але не подумай, що перед тобою… Я почуваю себе винним лише перед Наталею.
Мовчав Віктор, мовчав і Павло.
Погорілякові з язика зривалося: і Наталя, і я — ми обоє звинувачуємо тепер тебе, Павле, у тяжкому злочині… Та стримався.
І Мушник продовжив:
— Звичайно, це не означає, що Наталя у всьому права. Ти цього не можеш зрозуміти, бо не можеш глянути на неї об'єктивно. Старе тобі очі застеляє, та все одно послухай, що я тобі скажу…
Віктор вирішив: вислухає його до кінця, не перебиваючи, — ану ж, яку картину намалює сам. Чи зізнається, розкриє себе Мушник? Постанова на арешт поки що теж мусить зачекати. І експерти хай на якийсь час притримають своє авторитетне слово… Хоча йому, Віктору, тепер нетерпілося схопити Мушника за руки і твердо сказати: ти затриманий! Бо вже собі подумав: хіба в тому щось дивне, як перед ним/поводиться Павло? Було б незрозуміло, якби поводився інакше! Наївного незнайку вдає, невинною овечкою прикидається… Заклав руки за спину, заходив по кімнаті. І мимоволі перебив:
— Ти начебто мене злякався, Павле?
— Зовсім не злякався.
— Правда це, чи лиш мені так кажеш?
— Ні, я нічого не боюся.
— І себе?
Павло сів і згорбився:
— Не знаю… Себе, може, й боюся.
— Це чому?
Павло ніби не звернув уваги на його запитання, забув про все на світі. Окрім того, що він хотів знати.
— Все-таки скажи, Вікторе, встигли тобі вже доповісти, що я натворив?
— Як на це дивитися…
Вікторова стриманість передавалася і Павлові. Він уточнив:
— Часом, не бачив Наталю?
— Коли?
— Вчора…
Насупився Павло:
— Може, тобі про мене щось казала?
— Жодного слова.
— Це на неї схоже. Така вона скритна і переді мною. Інакше б не мусив її підозрівати, і не вийшло би біди.