— Якої біди, Павле? Ти з самого початку говорив, що у вас біда, та не сказав — яка.
— Ой, Вікторе! Як вчасно ти навідався до нас. Без тебе мені з нею тепер не помиритися. Ти завітав до нас, як добрий дух!
— Та що сталося?
— Нічого страшного… Окрім великої дурниці, якої я навіть сам собі простити не можу. Тим більше — Наталя мені не простить.
— Ну, ну?
— Скажи, Вікторе: бувають такі сім'ї, щоб чоловік чи жінка не зраджували?
Віктор не стримав усмішки;
— Тобі ліпше знати.
— Я думаю — ні!
— Чому?
— Чому? — підозріло глянувши на Віктора, перепитав Павло. — Ти що, таки й досі неодружений?
— Неодружений!
— Вибач, Вікторе… Не можеш забути її?
— Це не має значення. Тим більше тепер…
Павло його не чув — виряченими очима дивився на свого колишнього суперника, не знаючи, чи вірити тому, що зійшло на думку? Наталя таки зрадила йому — і в анонімному листі ніякої брехні, усе правда. А зрадила з Віктором! Він свого домігся! Як же інакше пояснити, що й досі неодружений? Та й на роботу влаштувався не десь, а саме тут, де живе Наталя! Давно добирався до неї і добрався! Давно підповзав, муркочучи, котик! Закрутив їй голову — через те і рвалася тоді на побачення, що не встигла у хаті й присісти.
З кожною миттю все з більшою і більшою зненавистю дивився він на Віктора — нахаба який! Як він посмів з'явитися до них на квартиру! Зразу не впізнав його, тому здали нерви. Але якщо котик — Це Віктор, його давній і друг, і суперник, — тут інша розмова!
У Павла одразу засвербіли руки, стиснув їх у кулаки. Тоді згадав, що Віктор — міліціонер, і стримав свій гнів: особа офіційна, ще можуть засудити. Але нехай не думає Віктор: не такий він дурень, збагнув, що й до чого! Може й розумно зміркувати. От ще прийшла одна слушна думка: треба зачекати, коли повернеться Наталя, подивитися на її поведінку — переглядатимуться, певно, одне одному знаки робитимуть. Нехай! Сяде з ними за стіл, як годиться, наллє вина… Аби лише застала його тут… Не витримав Віктор:
— Ти начебто когось чекаєш, Павле?
— Ні, ні… Ти сиди… Кого ж я чекаю, як не свою дружину Наталю… Такий гість у домі, а вона чомусь не поспішає. Що б це могло значити?
— Хочеш, щоб я тобі сказав?
— Коли прийшов, то вже кажи — розкривай карти до кінця.
— Добре, тоді слухай!
— Маю час — послухаю. Вибачай, що так-от, не за чаркою. Ось прийде Наталя…
Мимоволі Віктор подумав собі знову: чи при своєму розумі, Павло? Надто бо став буйний і такий сміливий, впевнений у собі, немов хоче перед ним сотворити чудо. Невідома сила вже і його, Віктора, змушувала скоса дивитися на двері, ніби сподівався, що диво таки станеться: ось увійде Наталя…
Та й увійшла! Побачив, як рвучко вона штовхнула двері, заглянула в кімнату. Ніхто інший — як вона, Наталя: зовсім така, як знав її колись!
Отямившись, Віктор зрозумів — це та дівчина, яка дуже схожа на Наталю. Саме вона вчора від нього втекла, й боявся, що ніколи більше не побачить… «знайому незнайомку». В рожевому береті, у рябенькій хусточці на шиї. Ось вона — зупинилась прямо перед ним, дивиться й дивується, як це могло статися, що знову зустрілися? І де — не на вулиці, а в знайомій для обох квартирі.
А він гарячково міркував над тим, як її утримати, аби не злякалася і знову не втекла, бо ж тепер не побіжить за нею.
Павло раптом рвучко подався до дівчини:
— Це ти, Вероніко?
— Я, Павле, не бачиш?
— Геннадія шукаєш?
— О, ні!..
— Встигли вже посваритися?
— Чого нам сваритися?
— А через Наталю. Хіба не намовляла тебе проти Геннадія?
— Наталі я не бачила. Хотіла зайти вчора, але… — знічено поглянула на Віктора. — Де вона? Усе ще не приїхала?
— Приїхала… Та десь заблукала. Сам її чекаю. Гостя ж маємо. Наталии давній приятель, знайомся.
Проти знайомства Віктор нічого не мав і легенько потис її руку. Зрозумів що вчора, коли її бачив на набережній, вона йшла до Мушників, та він мимоволі її налякав, аж повернулася додому.
Павло подав дівчині стільця.
— Хочу попередити тебе, Вероніко, що не любить Наталя Геннадія. Погрожує, що вона не дозволить, аби ви зустрічалися.
Дівчина розгублено знизала плечима — мовляв, нащо тепер ця розмова, хіба іншим разом не матимуть часу? У кімнаті — чужий чоловік… Павло ж невгавав:
— Ти мені не віриш?
— Не лякай мене, Павле.
— Хіба я такий, що можна налякатися?
— Не такий… Але мені, здається, що ти тепер п'яний.
Тоді Павло рвучко смикнувся до Віктора: