— Вікторе… А втім, я дійсно п'яний. Я напився ще в суботній вечір. Так напився, що й не пам'ятаю — лише думаю, що я натворив. Ти бачила двері? То, мабуть, я їх попоров… І замок зламав… Бо Наталя п'яного не хотіла впустити в квартиру.
— Що ти говориш, Павле? — видивилась на нього Вероніка. — Ти що це — серйозно?
— Бачу, поглядаєш із подивом на Віктора. Але чому округлюєш очі, як дивишся на мене?
Дівчина хитнула головою, відвернулася. А краєчком ока зиркнула на Віктора.
«Втече!» — боявся Віктор і поспішив відвести від неї нападки Павла. Стиха сказав Павлові:
— Схожа на Наталю…
Той теж притишив голос:
— Чого б не була схожа — сестра її, ні?
— Рідна?..
Павло — до Вероніки:
— Де ж Наталя? Я думав, ти знаєш… Цілий день чекаю, вартую квартиру. Навіть на роботу не ходив. Де запропастилася?..
Віктор знову стиха:
— Сусіди нічого тобі не казали?
З відповіддю Павло не поспішав.
Лейтенант нетерпляче переступив з ноги на ногу, міркуючи: цікаво виходить — злочинець, убивця поводиться, як слідчий, ходить по кімнаті, а він, Віктор, лиш ніяковіє… При Вероніці губить думку і, боячись, що каже щось не так, уже навіть притишує голос. Але ж це те, це саме те, що треба спитати! І мовив голосніше:
— А справді, сусіди щось повинні знати… Павло зупинився, поглянув сердито:
— Сусіди! Вони тепер тікають від мене, як чорт від ладану! Не бачу? Бояться, напевне, що я і їм порубаю двері…
— Ну, знаєш, Павле, не базікай… — зупинив його Віктор і глянув на дівчину. — Можна подумати, що ти і справді нализався.
— Не любиться — не слухай!
— Не за тим сюди прийшов.
— Не за тим, я знаю. Сподівався, що мене не буде, одну її застанеш. Чи так? Недаремно я тоді, в суботу, мусив перед нею стати на порозі і заступити їй дорогу! Я відчував… — Павло кричав і поспішав, аби ніхто йому не перешкодив. — Дурень, тільки тепер здогадався, що я був правий. Жалів її, готовий був забути, як звивалася, щоб вислизнути в двері! Змія! О змія!
Замахав руками, скуйовдив волосся, почав задихатися.
Вероніка поспішила на кухню — їй стало незручно.
Віктор знову бачив усе чітко. Зразу зміркував: негідник, він хоче виправдатися перед своєю свідомістю! Чи, відчувши, що тоне, тягне на дно і свого суперника? Дрібненька душа. Ну, як могла Наталя такого любити, бути йому вірною? Так, Павлова совість неспокійна. Бо чим інакше пояснити його зухвалу поведінку? Руки мимоволі стислися в кулаки — зараз би підскочити і з усієї сили дати йому в пику! Щоб занімів, не плескав язиком і не прискав слиною. Що собі подумала Наталина сестра? От негідник… Стримав себе Віктор — знав, що він ніколи нічого не доможеться, якщо не навчиться як слід володіти собою! Ситуація складна, але хіба в майбутньому не буде ще складніших випадків? Можливо, ще в скрутнішому становищі опиниться… Отак собі розміркував і трохи заспокоївся. І все ж запитання поставив різко, прямо:
— Значить, ти підняв на неї руку з ревнощів?
Павло аж підскочив:
— Яке твоє діло? Що я зробив такого, що скоїв?
— Страшний злочин скоїв, — Віктор раптом відчув повний спокій.
— Ніякий я не злочинець, чуєш?
— Злочинець і жорстокий, немилосердний, Павле. Ти ж її убив!
Павло вирячив від здивування очі:
— Убив? Кого? Наталю?
— Так, Наталю, дружину свою.
— Не говори дурниці! Ти що — бачив?
— Бачив! І прийшов я до тебе сьогодні зовсім не гостем, Павле. І не «котиком», як ти собі гадаєш. «Котиком» я ніколи не був, хоч любив Наталю. Я прийшов до тебе… І не Віктором, а лейтенантом Погоріляком, слідчим міліції.
У широко відкритих Павлових очах Віктор тепер дійсно побачив безумство. Злякався, щоб раптом у сліпій безтямі той знову не накоїв якоїсь біди — як не з кимось іншим, то із самим собою. Але Павло сів і несподівано спокійно, з надією спитав:
— Правду кажеш — Наталя убита?
Віктор не відповів. Він перейшов до допиту.
— Коли ти в суботу вернувся додому?..
— По роботі…
— Мені треба точно…
— Ну, короткий день. Правда, я трохи раніше вийшов. Було не до роботи…
— Через анонімку? Значить, зібрався йти додому зразу ж, як прочитав листа?
— Правда, — несподівано погодився Павло. — Розлючений був, але ж я не вбивав! Ми з нею посварилися, бо вона хотіла піти до кравчихи, а я не пускав. Я був певний, що вона обманює і йде на побачення. Став на дверях, заступив дорогу…
— Потім вистрілив.
— З чого вистрілив?
— З нагана.
— Якого нагана? Що ти кажеш, Вікторе?
— А відбитки пальців на нагані. — Віктор не встиг сказати, що хотів, бо у дверях побачив Вероніку. Побачив, як дівчина смертельно поблідла, захиталася і почала падати. Кинувся підтримати, але вона рвучко його відштовхнула і заволала на весь голос: