— Не плач… Усі ми грішні.
Вероніка глянула на неї ще більшими очима.
— Хто ви?
— Доброзичливиця, доню.
— Що ви на мене кажете, вигадуєте? Ні в чому я не винна…
— Я говорю — грішна.
— У чому ж я можу бути грішною?
— Не знаєш?
— Ні…
— Надто покладаєшся на свою красу — ї гадаєш, що вона, краса, зробить тебе щасливою. О ні… От Наталя, може, тому й загинула, аби тобі відкрити святу істину: все на землі дочасне. І твоя душа вже непокоїться: ти плачеш, бентежишся, бо не можеш ніяк зрозуміти, що серце віщує.
Здригнулася: віщує? З подивом і підозрою дивилася на жінку — певно, така, що вміє читати думки? Чи це випадково, що серце завмерло в передчутті недоброго?
— Ти, думаєш, чому тепер плачеш? — продовжила жінка, не даючи їй навіть отямитися. — Дуже жаль тобі сестри, не можеш пережити цієї утрати? Зовсім ні: такі, як ти, красиві, не чутливої душі. Плачеш, бо відчуваєш — серце щось віщує. Прислухаєшся до нього і караєшся, бо не можеш почути, що каже, й дізнатися, що тебе чекає. А все тому, бо серце в тебе замкнене, без віри в бога, аби знати, що буде завтра, післязавтра. Адже коли віриш, то маєш на кого надіятися, і вже доля в тебе не така сліпа.
Злякалася:
— На що ви натякаєте? Хтось і мене готується вбити?
— Не знаю… Життя, доню, уб'є обов'язково. Не витримала дівчина:
— Нащо краєте душу? Мене й так болить!
Сама ж думала: чого б це причепилася? З ненависті до неї, що вона гака ж гарна, як була Наталя? Дуже навіть схожа на двоюрідну сестру, ніби одної матері. Та все одно вони не однакові. Хоч тим, що Наталя набагато старша. І не може бути, щоб їх спіткала одна доля. Вона, Вероніка, має своє життя і піде зовсім іншим шляхом. Бо кожній людині, як то кажуть, суджено своє. Суджено? І пильно глянула на жінку.
— Бачу, що хочеш щось спитати… — зрозуміла та.
Не могла більше слухати її Вероніка, зняла берет, розпустила волосся — знала, що так вона виглядає більш дорослою — твердо мовила:
— Добре, але облиште мене. Ідіть собі з богом.
— Не сердься, — зразу почала збиратися жінка. — Я хотіла тобі добра, доню.
— Хоч я і безбожниця?
— Ти — людина, маєш людську душу. І душу, тільки душу треба рятувати. Тоді життям заплатиш не за якусь мить щастя, а за щастя вічне.
Ніби й не лякала. Але чомусь невимовний страх заволодів одразу Веронікою. Чорна хустина тихо зникла, а перед очима лишилася тінь. Дівчина затулилася — не хотіла бачити ніякої тіні, але в очах стало ще темніше. Заспокоїла себе: просто це їй страшно в цій квартирі сидіти одній. Що ж робити? Забрали Павла, а він навіть нічого їй не наповів. Залишив у квартирі, а вона ж відкрита, з розбитими дверима. Та й тут — скоро ніч…
Вирішила — подзвонить Геннадію, нехай потурбується за братову квартиру. Хто ж іще? Тепер може лишити гуртожиток, переселитися сюди. Продовжила в думці: доки Павло не вернеться, не відбуде кару… Не допускала й думки, щоб Павла засудили на смерть. Та все одно більше в цій квартирі Павлові не жити — не матиме спокою ні вдень, ні вночі.
У кімнаті було прохолодно, а Вероніці здавалося, що, мабуть, ще ніколи тут не було так пусто. Навіть віє пусткою, ніби хата прочинена наскрізь. Дівчина поспішила зателефонувати. Набрала номер гуртожитку і почала просити чергову, щоб визвала Геннадія. А з коридора почулося:
— Віко, я вже тут.
Вона собі подумала на офіцера міліції, що відвів кудись Павла і вже повернувся. Напевне ж офіцер, хоч бачила його у цивільному. Власне, тому й збагнула, що не простий міліціонер. Положила трубку, насторожено виглянула з кімнати:
— Ти?!
— Як бачиш… Ось приніс новий замок. Ти вже, бачу, знаєш, що тут сталося…
Геннадій замовк, хоча був збентежений. Ремонтував двері, але відчувала, щось хоче їй сказати, повідомити. Що би його інакше хвилювало, адже до Наталі він завжди був холодний, як і вона до нього. Згадала Павлів натяк: хотіла їй Наталя щось повісти. Про нього, Геннадія. Чи попередити — аби була обачна? Геннадій бо лихий, як і Павло? Про це вона казала їй не раз, але Павла хвалила, що ліпшого немає. А ним, Геннадієм, лякала, мовляв, бережися, бо той може вдарити ножем.
Схопилася руками за груди, тяжко стала дихати. Геннадій відразу затурбувався:
— Що з тобою?
— Нічого… Нічого.
— Не кажи — на тобі не видно лиця.
— Нічого! — закричала, і обличчя почало легенько рожевіти.
Великі, набряклі Геннадієві руки, здалися їй грубими, страшними. Хлопець знизав плечима:
— Дивачка.
— Сам дивак! — трохи відступивши, відтяла Вероніка. — Не дивися так, не смій!