— А як мені дивитися?
— Не лякай мене.
— Тебе хіба злякаєш? — несподівано похмуро заговорив Геннадій. — Ти ж не така й безвинна, яку вдаєш із себе.
— Не маю я бажання виясняти твої підозріння. Відступися, відпусти мене. Хіба ти не бачиш — сама я не своя, не знаю, що говорю?..
— Спішити тобі нікуди… Що ти тут знайшла?
— Нічого.
— А що шукала?
— Теж нічого. Думала, Наталя приїхала з відрядження…
— Наталя вже на другому світі.
— Звідки мені то було знати?
— Сестра ж…
— Тоді не запитуй, що я тут роблю!
— Гаразд, де Павло? Вероніка взяла стільця, сіла:
— Знаєш, Павла забрали. Начебто він убив Наталю. Можеш цьому повірити?
— Та хіба я знаю, чому тепер вірити?
— Може, й мені не віриш?
— І тобі…
Не сподівалася почути від нього таких слів і від здивування аж стримала дихання. Потім тихо мовила:
— Що ти говориш, Геннадію? Як можеш? Павло ж твій брат.
— То що?
— Ні, ти неможливий. Що було між тобою і нею, Наталею? Чому вона так не хотіла, аби ми з тобою зустрічалися, дружили?
— А ти хіба хотіла?
— Інакше хто б змусив…
— До чого? Кажи далі.
— Зустрічатися.
— Чому ж тепер так перемінилася? Тільки побачила мене і вже позадкувала, мов від якогось злодія, убивці.
Схопилася зі стільця:
— Убивці?
Видивився на неї, помовчав, потім сумно сказав:
— Виходить, на світі усі розумні, мудрі, одна вона дурна. Нічого раз не розуміє. Що з нею балакати!
А дівчина дивилася на нього, на Геннадія — чому це він її запідозрює? Чи просто роздратований? Ще б пак, таке сталося! Треба його якось заспокоїти. Сіла знову.
— Генко, чому дратуєшся, коли ти такий же невинний, як і я?
— Не знаєш, не здогадуєшся?
— Дивно якось говориш, Геннадію, ніби справді мене звинувачуєш.
— Бо і звинувачую, коли хочеш знати.
— Звинувачуєш? У чому? Може, навіть у смерті Наталі?
Не розуміла, чого раптом скривився — щось не сподобалось йому? Але ж і їй у його словах багато що не любиться. Та й сам він сьогодні їй не до вподоби… Недоброзичливий, жорстокий. І раптом стало Вероніці дуже образливо і гірко, аж заплакала.
Геннадій відвернувся, ремонтував двері. Через Плече кинув:
— Хіба ти ще й досі не виплакалася?
Заплакала ще більше. Вона бажала співчуття, ласкавого слова, а він… Як він сміє? Мабуть, правду казала Наталя, хоч вона, Вероніка, їй не хотіла вірити. Серце таки шептало щось інше. Воно проти Геннадія не мало нічого. А тому з увагою слухала Павла, котрий радив: «Вийди за Геннадія. Може, він трошки й непутящий, але коли візьмеш його в руки, то стане, як шовковий». І слухала Павла, і не перечила, бо їй справді хотілося знати, яким би став Геннадій при ній… А тепер не треба їй ніякого Геннадія! Грубий він і все! Тільки серце знову щось шепнуло, і Вероніка запитала:
— Чому ти такий?
— Цікаво — який?
— Чужий. Геть чужий.
— А колись хіба був тобі рідний?
— Міг би стати й рідним. Якби захотів.
— Пробач!
— Того не пробачу. Може, десь пізніше, коли все минеться.
І навіть відчула — в її серці любові нема. Чи колись прийде вона до неї? Чи то дійсно вік такий настав, що любов їм необов'язкова? Чула ж бо від подруг, що любов — романтика, а у двадцятому столітті взяла верх практичність. Закохані очі, мовляв, завжди сліпі, а на світ сьогодні треба дивитися реально, ясно.
Знала Вероніка: не навчилася цієї тверезості і хтозна чи навчиться. А Геннадій, певно, з тих самих «реалістів», то чому її навчить? Змусить стати такою, як інші? Навіщо тоді серце? І краса навіщо, і все інше?
Відверталася при цьому від Геннадія, ніби очі могли її видати — сказати, що любить… Та ні, просто серце поранене болем від тяжкої втрати і обливається сльозами. А вона, Вероніка, навмисне звертається до різних думок, щоб якось забутися, відвернути себе від трагедії.
Закусила губи, зиркнула спідлоба:
— А ти бачив Наталю убитою?
— Ну, бачив…
— З ножем у грудях?
— Тьху, дурна!
Пильно позирала на Геннадія, а він, не поспішаючи, повільно дуже поліз у кишеню і вийняв листа. Так же не поспішаючи, розгорнув конверт, що був перегнутий удвоє, — певне, хотів бачити, як поведе себе Вероніка. Але вона дивилася спокійно, навіть не запитала — що це за лист у руках Геннадія. Він розсердився:
— Ти не хочеш знати цього листа, правда? Тобі не цікаво!
— Якщо з нього робиш якусь таємницю — таки не цікаво. Хочеш розказати — розкажи…
— А коли не хочу?
— То мовчи…
— Ні, дорога, мовчати не буду. Скажу тобі у вічі, доки не втекла…