— Ні, на роботі добре.
— Що ж тоді?
— Скучив за тобою, налякався…
— Що ж могло тебе налякати?
— Казав, погане снилося…
— Дивний, хіба ти все ще спиш? Хіба ти не бачиш, де сон і де дійсність? Біля тебе я, Павлику. Чи тобі здається, що це не я, а якась інша жінка?
— Ти, Наталю. Іншої не хочу.
— Я теж… — Підхопилася, підійшла до дзеркала і подивилася на себе.
Павло мовчки слідкував за Наталею. Думав: для нього чепуриться, свого чоловіка. Може, справді любить?
Вернулася Наталя до Павла, присіла на канапу і поклала голову йому на плече:
— Я теж дуже скучила…
— Не знаю, — вирвалося в нього.
З подивом відсахнулася:
— Не знаєш?
— Пробач…
— Що з тобою? Може, ти до когось мене приревнував? Павлику!
Не відповів.
— Відверто кажучи, мені це навіть до вподоби, бо ж ревнують тільки від любові.
Не знав, що казати дружині Павло. З вуст само зірвалося:
— А котик?
— Що за котик? — мило засміялася. — Так он воно що!
— Хто він такий, твій котик?
— Мій котик, це правда… Подруга одна, з ювелірного магазину. Смішна, завжди рибкою мене називає, то я її назвала у відповідь котиком. Приятелька моя.
— І Наталя тут же підійшла до телефону, набрала якийсь номер: — Це ти, котику? — продовжила у трубку: — Хтось перервав нам розмову, котику…
Павло не чув далі, що вона казала — такий був схвильований. Озирався навколо, ніби вперше бачив свою кімнату. Що тут твориться? Розгардіяш справжній! Троянди на комоді перевернуті, на столі порожні пляшки, розбитий бокал. Швидко до холодильника — і шампанського нема? Чим же вони відзначать Наталине повернення? Скипів: від Геннадія ключ треба відібрати, бо це його, тільки його робота!
Збагнула Наталя, що в Павла на думці, й обидві руки поклала йому на плечі:
— З якоюсь потаскухою тут був! Ледве витурила їх!
— За Вероніку тобі мститься… — нагадав дружині про її двоюрідну сестру.
— Може. Тільки я не допущу до того, щоб він чесну дівчину обманював. Не бачити йому Вероніки, як своїх вух! Все їй тепер розкажу, щоб не була дурна, не вірила гультяєві…
«А що коли й оту анонімку підкинув Геннадій? — зміркував Павло. — Хотів у такий спосіб помститися Наталі… Але чому вона така збентежена?»
Переконувала Наталя Павла, умовляла, аби не сумнівався в ній, нічому не вірив, що б не почув про неї, а він непокоївся: навіщо перед ним виправдовується так? Випереджає події? Передчуває, що все ж він колись про все буде знати, довідається? Як довідався сьогодні з анонімки?
І рука потяглася в кишеню за листом. Де ж він подівся? І в коридорі, у плащі, нічого не знайшов. В автобусі випав, коли виймав талон на проїзд?
— Ти щось загубив? — спитала Наталя.
Походжав по кімнаті, хапаючись за голову, ніби хотів намацати там оленячі роги, що їх можна було б приладнати замість вішалки. Аби кожний міг повісити пальто, а потім ще на вістря, на ріжок, настромити капелюх. Навіть у дзеркало заглянув, та побачив, який він сумний, розгублений. Розчесав волосся п'ятірнею і, криво усміхнувшись, поцікавився:
— Який я, Наталю?
— Гарний, дуже гарний, — знову приластилася жінка.
— Хоч і з рогами?
— Якими ще рогами?
— Оленячими!
Ніби тінь перебігла Наталі по обличчю і зникла, як хмаринка, що її вітер підхопив і хтозна куди погнав. Доторкнулася Павлового чола:
— Гарячий якийсь… Хворий таки, певно.
— Здоровий, чом би я хворів?
— Тоді що з тобою?
— А хіба не знаєш?
— Що я можу знати — тільки-но з дороги!
— Супроводжувала групу?
— Як звичайно.
— А може, ти обманюєш мене? Та ще й насміхаєшся?!
— Що ти собі вбив у голову, Павле? Підняв руки, розчепірив пальці:
— Ось такі у мене роги, бачиш?.. І не прикидайся!..
Та несподівано розм'як, зовсім обезсилів, сльози заблискотіли у нього на очах. І жоден звук більше не злітав із його вуст, хоч Павло раз-по-раз ще розкривав рота, жадібно ковтаючи повітря. Здавалося, бурхлива течія швидко підхопила його і понесла чимдалі від берега, щоб ніколи більше не став на тверду землю.
Злякалася Наталя:
— Любий! Павлику…
І далі не казав їй нічого Павло. Покірно пішов поруч, спираючись на її плече. До канапи. Мусив лягти, трохи відпочити. Потягнув на себе плахту, котрою укрила його жінка. Сама ж вона знову приклякла перед ним, не випускаючи з долонь Павлову руку. Розчулився від того Павло:
— Не сердься, Наталю.
— Хіба я серджуся? Дурненький…