— Те, що сталося, багато що змінило. І найперше нас самих. Відкрилися одне одному глибше і бачимо, що й ти вже не той, і я також інша.
— Невже хочеш сказати, що всьому кінець?
— А ти думав, що кінця не буде?
— Але ж я прошу в тебе пробачення. Хочеш — навіть навколішки стану? Вероніко!
Сахнулася, відскочила від нього:
— Не блазнюй!
А тоді зближче, лагідніше:
— Справді, Гено, не блазнюй…
— Я все-таки тебе проведу. Трохи…
І вийшли на вулицю.
Побачила зразу Вероніка дівчину, певно, одних із нею років, з парасолькою в руках. Дивно було, чому так несподівано крутнулася саме перед ними — чи не слідкувала за нею і Геннадієм? Запитливо глянула на хлопця. І він зупинився.
— Що тобі, Фаїно?
— Нічого, просто так… Хотіла подивитися на тебе. — Дівчина заговорила їдко. І до Вероніки озвалася презирливо: — Знайшла добро! Ну, ну…
Рвучко повернулася й пішла — мовляв, вона більше не дурна, вже порозумнішала. Вероніка ж — наївне дівча, то хай залишається, доки не побачить на власному досвіді — що за фрукт Геннадій.
Віка почервоніла: ні, не помилилася, коли дала знати Геннадієві, що все між ними кінчено! Завжди підсвідомо себе застерігала: не дуже йому вір! Чи не про Фаїну й хотіла попередити небіжка Наталя? А він, знаючи про те, вдерся до неї п'яний…
Від жаху, що зненацька оволодів нею, не могла і скрикнути. Помалу, крок за кроком, почала відступати від Геннадія, а зразу й від Фаїни, що далеко таки не пішла, зупинилася…
— Віко, Вероніко!
Кинулась навтіки. Що з ним говорити? Не хоче його бачити, ні сьогодні, ні завтра! Ніколи! Нехай зостається з отою Фаїною, котра вислідила їх, дочекалася, що Геннадій вийшов сперед неї і вже не мав де дітися. «Що тобі, Фаїно?» Чи це теж у стилі двадцятого століття — вік джентельменства проминув? Або сказати прямо: звик Геннадій міняти дівчат, як оті шкарпетки, тому зневажає.
Не могла змиритися — невже більш ніколи не буде на світі великої любові? Чи буде — й до неї, Віки, не прийде? Вона хоче думати, що любов вічна й нездоланна, як саме життя! Але невже тоді за любов треба платити смертю, як оце Наталя? Павла вона, може, й не любила — принаймні так написано в листі… А до кого ж тоді поривалася? Хто став отим принцем на білому коні, що прискакав до неї, Наталі? За любов до котрого вона прийняла смерть? Чи хоч раз постане їй, Вероніці, перед очі той, кого так любила Наталя, і хто її любив?! Велика любов. Велика трагедія… А в нього, Геннадія, все якесь дрібне, дешеве, одноденне. Схильна була перед цим подумати, що то він у п'яній нестямі помстився Наталі. Але ні, в таких людей, напевне, і злоба дрібна.
Нарешті, тяжко дихаючи, вона зупинилася біля дверей своєї квартири. Чомусь ніяк не могла знайти в сумочці ключа, щоб їх відімкнути, і нетерпляче подзвонила. Аж тепер подумала — яке ж слово скаже вона матері? Як повідомить їй про горе, що спіткало всю їхню родину? Забула й про те, що її мати з Наталею жили не дуже мирно — отож, мати, певно, не схопиться за серце. З полегшенням зітхнула, побачивши на порозі батька. Кинулася старому на груди, обняла за шию:
— Знаєш, татку?..
Почула у відповідь:
— Знаю, доню, знаю…
Здивувалася: каже, знає — а що може знати? Помітила в батькових очах глибокий сум — справді знає, звідки ж?
Зрозумів, про що думає Віка, і пояснив:
— Олімпіада Романівна приходила ще вчора — ти була на заняттях. Власне, я теж її не бачив, бо був на роботі. Мати ж нам нічого не сказала: знаєш, вона навіть не називала Наталине ім'я, гнівалася не неї.
— А за що?
— Було таке діло, за яке Наталя — і та її сварила.
Більше нічого не сказав батько Вероніці. Лише сповістив:
— Правда, матері Наталі послала телеграму. Ганна Михайлівна вже у нас.
Віка не чекала, а заспішила до кімнати: повинна бути з тіткою, щоб підтримати її, хоч трохи заспокоїти! І здивувалася, почувши з кухні рівний, буденно спокійний голос матері:
— Не побивайся, Ганно, бо тобі ще самій треба жити.
Двері були до кухні прочинені, й Вероніка, спинившись, побачила: тітка сидить на стільчику, й мати прикладає їй до скронь намочений бинт. Віка пильно глянула на матір: вона ніби спокійна, лиш дуже бліда. Заходити чи ні?
Батько взяв її за плечі і відвів убік.
VII
і про що інше не хотів думати Павло, лише про те, як би йому вмерти. Вмерти, не чекаючи, поки суд винесе вирок, і поведуть його на страту. Покінчити з усім, щоб ніяких допитів, ніякого суду. Бо для нього сісти на лаву підсудних — страшніше за смерть. Він не стерпить на собі очей… То ж така ганьба!..