— А поспішили перейти через труп дружини? — закинув майор.
— Не знаю… відштовхнув її, побачив, що впала… А сам кинувся надвір — навіть без шляпи, без плаща, як був, бо вже не пам'ятався. А потім і поготів.
— Не пам'яталися? Чому?
— Бо напився.
— Ну, а потім, у п'яному вигляді, що ви наробили?
— Якби я міг згадати, зрозуміти!
— Подумайте.
— Думав… Весь час тільки те й роблю, що думаю.
— І надумали одне — взяти вину на себе?
— Так…
— Цікава ситуація.
Майор знову запалив цигарку.
Павло несподівано повільно підвівся, підняв свої долоні й виразно сказав:
— Оцими ось руками…
— Що?
— Задушив її.
— Руками, за шию?
— За шию, аякже? Інакше хіба можна когось задушити?
— І все це пам'ятаєте?
— Ні, не пам'ятаю…
Павло замовк: бачив, майор скривився, наче в нього розболівся зуб — тому часто й палить.
«Чи цей дивак при своєму розумі? — подумалося тим часом майорові. — Сам бере на себе таке звинувачення».
І скрикнув:
— Та ви знаєте, що вас за це можуть розстріляти?
— Знаю, — глухо відповів Павло.
Майор зітхнув. Ну що ж, бесіда закінчена. Він уже прицілився: зорієнтувався у поведінці й характері затриманого. Можна почати допит. Хіба має значення, що той дивак зізнався у злочині? Коли він не задушив, як твердить, свою жінку, а застрілив її із нагана, що підтверджено експертизою! Відбитки пальців на нагані — беззаперечний доказ, запідозрюваний, значить, мав зброю в руках. От із чого треба починати.
Підійшов до сейфа і вийняв наган. Спокійно, ніби граючись, зважив на долоні й положив на стіл, слідкуючи впівока за Павлом. Той глянув ніби байдуже — раз кліпнув і мовчки відвів погляд. Майор запитав:
— Сподіваюсь, знаєте, що це за штука. Знаєте?
— Чому б не знав — наган.
— Чий, ваш?
— Мій? Не маю права…
Не зваживши на Павлову відповідь, допитувався далі майор Ковальчук:
— А ви подивіться на нього, подивіться…
— Навіщо?
— Не розумію я вас, Мушник.
— Що тут не розуміти — я ж зізнався, винен, убив свою дружину, хоч не хотів того, не сподівався.
— Своїми руками, кажете, задушили?
— Своїми, звісно, не чужими.
— Так от ваша дружина Наталя була застрелена. З нагана!
Видивився пильно тепер Павло на зброю, що була в майорових руках, думав — невже застрелив Наталю?
Не задушив, не вдарив ножем, а вбив із нагана. Але чому він не пам'ятає? Постріл мусив би його привести до тями — дарма, що був п'яний. Та й як наган раптом опинився у його руці, якщо зброя лежала у матері? Розгубленість Мушника майор тут же пояснив по-своєму.
— Думаю, тепер скажете правду.
— Ні, я не стріляв.
Майор знову підійшов до сейфа. Вийняв фотографію. Повагався трохи, а потому все-таки положив на стіл, перед Мушником.
— А як проти цього ви заперечите, шановний? Відбитки пальців на нагані — ваші.
— І що з того? Я ж кажу…
Майор не дав йому договорити:
— Між іншим, це не все. Хто такий Москаленко?
Павло з насторогою:
— Який Москаленко?
Але майор нічого не сказав йому про витверезник. Лиш повернув до нього рукоятку старого нагана зі світлою табличкою:
— Оцей Москаленко…
Павло відчув на душі полегкість:
— А там же написано — боєць революції.
Знав майор, звичайно, і про Івана Москаленка, і про його наган, що був зареєстрований в органах міліції. І все ж хотів бодай у такий спосіб підвести можливого злочинця до зброї. І запитав здалеку:
— Чи відома вам його адреса?
— Якби ж то жив!
— Хіба щось сталося і з ним?
— Як з усіма людьми стається — до старості дожив і помер.
— А ви його знали?
— Та як би я не знав свого діда?
— Діда? Оце так!
Майор про щось подумав. Замислився й Павло. Згадував — коли всією родиною приїхали до матері — на її день народження, наган лежав, як завжди, у скриньці. Хто ж міг викрасти його й підкинути… Кому? Тільки не йому, бо він не стріляв. Комусь Наталя, видно, заважала жити на білому світі…
І нараз жахнувся — широко розкрив рота, закашлявся. Глухо й довго кашляв, аж майор налив йому води. А рука тремтіла, розбризкувала воду. Така бо несподівана, неймовірна думка прийшла Павлові в голову — таки брат Геннадій!.. Рідний його братик отак просто помстився Наталі! Завжди йому, Павлові, скаржилася Наталя на Геннадія. Навіть того останнього дня, коли її не стало. Гарячий він хлопець і, звичайно… Але як сказати на рідного брата?
Майор, побачивши, що він трохи заспокоївся, допитував далі: